“Мамочко, не плач”, або Чому дочка не повина бути маминим “чистовиком”

Ми часто готові віддати мамі все, що у нас є: здоров'я, гроші, щастя, життя - тільки би мама була щаслива. Але забуваємо про один важливий момент...

Психолог Марія Володимирівна написала дуже зворушливу і глибоку статтю про роль матері у нашому житті і чого нам коштує мамине щастя.

“Ми готові захищати маму від батька, принести себе в жертву, шепотіти молитви перед сном і домовлятися з Богом, обіцяючи віддати своє щастя за мамине життя.

Коли ми маленькі, ми щирі, наше серце величезне, ми подумки віддаємо все, що маємо, аби близькі не вмирали, мама і тато були разом. Нам важливо було знати, що з мамою все гаразд, що вона в безпеці і завтра вона прокинеться. Якщо мама зі мною, то і я окей.

Але ми не знаємо і не враховуємо найважливіше, мамине щастя – це тільки мамине щастя. Мама велика і її життя це її вибір. Ми одержимі ідеєю зробити її щасливою, ми придивляємося, прислухаємося до її бажань, виконуючи їх. Ми завжди готові рятувати маму, матусю, мамочку. Саме в дитинстві приймається рішення робити все для мами, як мама, щоб бути поруч з мамою.

Мої оцінки, моя сім’я, мої діти, моя робота, кар’єра, фінанси – це все для мами. Я зроблю все, що ти хочеш. Ти подарувала мені життя, я тобі віддам своє. Я буду твоїм чистовиком, в якому ти зможеш написати своє життя заново. Там буде все, як ти хочеш. Мій чоловік не буде пити і, значить, мене бити. У тебе було троє дітей і тобі було важко. Я народжу одну, і ми зробимо її щасливою. Ти працювала на двох роботах і сильно втомлювалася. Я зроблю прекрасну кар’єру і забезпечу твою старість. Ти не закінчила жоден інститут, тому що змушена була працювати, я відучуся за тебе, я закінчу 2-3 універи, я досягну успіху. Тільки будь щаслива, моя матусю. Я все виправлю. Я зроблю, так, як ти хочеш.

Відмовлятися від власних бажань ми вчимося ще в дитинстві. Коли мама і мамина любов важливіша, ніж власне “я”. Наші бажання від’єднані від нас, вони вже навіть не сплять, вони давно померли. Ми одне ціле. Але десь в глибині себе, живе надія, що мама нам дозволить хотіти, бажати і жити своїм життям. Ми чекаємо, коли вона скаже: «мені досить, ти можеш далі сам (а)». Але вона не говорить, вона мовчить, а значить, нам як і раніше не можна хотіти, мріяти і жити своїм життям”.

Поділитись у:

Читайте також:

Ми у Facebook