Уже давно ніхто не дивується, коли на автостанції чи просто на вулиці за полу шарпають замурзані дітлахи, виклянчуючи «пару копійок на хлібчик». А потім «кревно зароблені» віддають сумнівним типам, що чатують тут же, за кіосками. Або витрачають ті копійки на клей або спиртне…
Днями, мандруючи до батьків на свята, зустріла такого малого бродягу в Ковелі на автостанції. Їх там, звісно, бігає чимало. Пхаються у маршрутки, горланять пісень і вимагають за це оплати. Але чимось цей білявий блакитноокий хлопчик (подумалося: точно не з табору) у подертому светрі й таких самих колготах зачепив. Так, він нахабно вимагав «пару рублів на хлібчик», але на замурзаних щічках грав рум’янець сорому…
Підійшовши до мене біля каси, завчено загундосив: «Тьотю, дай гривню!» «Нащо тобі?» — запитую, хоч наперед знаю відповідь. «На хлібчик! — трохи агресивно відповідає. — Даси чи нє? Бо нема коли з тобою тут балакати». «А як дам гривню, поговоримо?» — «Е, нє, за гривню сама з собою говори. Тут пару рублів треба. Ти йди туди за автостанцію, а я скоро прийду, бо як побачать пацани, що не работаю, то зароблю по шияці».
«Пару рублів» – за інтерв’ю
Думала, що малий волоцюга обмане й не прийде на інтерв’ю — свої «пару рублів» же отримав. Але помилилася. За кільканадцять хвилин він уже кивав мені з-за рогу автостанції, показуючи, щоби прямувала в арку між будинками.
Звісно, фотографуватися хлопчик відмовився, навряд чи сказав своє справжнє ім’я. Проте на деякі запитання все ж відповів…
— То як же ти звешся?
— Володька я… Поганяло — Вітер.
— Вітер?
— Ну да. У нас у всіх є поганяло. А я від ментів утікаю швидко — як вітер. Тільки раз попався. І то по п’яні. Загримів у Рожище, але я там довго не був, утік.
— Чому утік? Хіба тобі там було зле?
— Та як тобі сказати… Канєшно, їсти давали, не били, добрі всі такі. Але митися примушували, ще і вчитися треба було. А як я буду вчитися, як навіть тих буквів не знаю. Та й нашо вони мені? І так не пропаду.
— Ну як нащо? Хіба ти все життя хочеш по вокзалах вештатися?
— А мене моє життя устраює. Живу, як хочу, і нічого міняти не збираюся. Добре мені так. І давай не вчи мене тута, а то всьо — кінець інтерв’ю.
«Я тепер сам по собі»
— Добре, не гарячкуй. Батьки хоч у тебе є?
— Були колись. Батько кілька років тому замерз п’яний. А матері я не пам’ятаю. Казали наші, що поїхала з далекобійником якимсь на Київ і пропала. То як батька не стало, мене до себе цигани забрали в Журавлине. Там у них трохи пожив, але потім подумав, шо то геть несправедливо — усе, що заробив, старшому віддавати. Чого я маю ділитися? Ну їх.
Я тепер сам по собі. Нє, ну не зовсім. Є в мене своя бандьоха. Ми тут у Ковелі тусуємся. Де живем — не питай, не скажу. Бо завтра там менти будуть. Карочє, нормальна в нас барлога. Правда, зимою трохи мерзнемо, бо топити нема чим. Але тоді, якщо вже геть холоди дістають, ідемо ночувати на вокзал. Нас там знають, то вже не гонять. Головне, щоб не буянили. А то був у нас один — з п’яти років бомжує, алкоголік малолітній. Нап’ється — і бушує на весь вокзал, через нього і нас ганяли. Але десь він уже пропав. Може, в дєтдом забрали, як рейд був.
— То ти заробляєш тільки жебранням?
— Нє, ти шо! Ми ще з пацанами пляшки порожні збираємо, коробки по базарі. Нормальні гроші можна підняти — на пиво і погризти шось хватає.
— Хто ж вам пиво продає?
— Ха! Так тобі й сказав. Ну, схема в нас є. Карочє, табличка ділення називається. Даєм бабло дядькові знайомому, він купляє три пляшки нам, одну собі.
— Але навіщо воно вам?
— А шоб жити веселіше було!
— Ну хіба тобі ніколи не хотілося жити з мамою, татом у теплій хаті, ходити, як усі діти, до школи?
— Не питай дурного! Кажу, мене моє життя влаштовує. І взагалі, пора мені, ше не заробив сьогодні нічого через тебе.
У Володьки посмутніли очі, і сам він якось ураз ще більше змалів, хоча щосили намагався вдавати «бравого олов’яного солдатика».
— Гаразд, не сердься. Хочеш морозива?
— Ладно, давай вже. Все одно пива не купиш…
Підтягнувши подерті колготи й на ходу глитаючи морозиво, мій новий знайомий почимчикував «на роботу». Дивилася йому вслід, ковтаючи від безсилля сльози. Яке майбутнє чекає на цього хлопчика? І чи буде колись йому затишно у цьому світі? Чи не спіткає його доля горе-батька?
Таких Володьок чимало бігає автостанціями й підворіттями. І найгірше те, що їхнє життя направду їх влаштовує. Бо вони не знали іншого.
Радимо також прочитати: Притча про мандрівника і жебрака, яка навчить цінувати життя
Авторка- Мирослава Кирилова
