Злива, грім і блискавка
— На вулиці вже темно, Сергію, — злякано промовила Зоя, — дев’ята вечора. І злива яка! А ще й грім, і блискавки. Мені страшно.
— Нічого страшного. До магазину п’ять хвилин. Під парасолькою не розтанеш.
— А раптом зі мною щось станеться?
— Ну що, що може з тобою статися, Зоє? Як маленька, чесне слово! Ми живемо у центрі міста. З дому ти виходиш одразу на жвавий проспект. Магазин відразу поруч, відразу за рогом. Навіть вулицю переходити не треба. Туди й назад десять хвилин. Нічого з тобою не станеться. Іди сміливо. Не цукрова.
— Може не треба?
— Треба. Бо без хліба я за стіл не сяду. Про що ти думала, Зоє, коли з роботи на мене чекала? Ти ж чудово знаєш, що без хліба я за стіл не сідаю.
— Я геть забула про хліб.
— Ах, забула?
— А як згадала, дощ пішов. Сильний.
— Ось! – багатозначно сказав Сергій. — На майбутнє тобі буде урок. Щоб не забувала.
— Мені страшно.
— Страшно? — вигукнув Сергій. — Вийти надвір, щоб коханому чоловікові купити хліба, тобі страшно?
— Страшно. Ти подивися, що на вулиці коїться. Подивися.
— А лишати мене без вечері ти не боїшся?
— Відчуваю, щось станеться, — тихим голосом сказала Зоя.
— Ну що, що станеться? Можеш сказати?
— Не знаю що, але станеться. Я серцем відчуваю.
Жодних “але”
Сергій допоміг дружині одягнути плащ. Вона не хотіла його вдягати. З благанням дивилася на чоловіка. Але Сергій був невблаганний.
— Нічого, нічого, — заспокійливо казав він, — усі дружини рано чи пізно проходять через це.
— Але…
— Жодних “але”, — категорично заявив Сергій. — Заодно й майонез купи. І ці, як їх, маслини без кісточок, які я люблю.
— Але я…
— Тягнеш час, Зоє, — спокійно сказав Сергій. — А ще мамою хочеш стати. І яка вийде з тебе мати? Якщо ти вже зараз дрібниці боїшся. Надвір боїшся вийти в грозу. Ну? Куди це годиться?
Він простягнув дружині парасольку в руки, розвернув обличчям до дверей, виштовхнув із квартири і зачинив за нею двері.
— Менше би говорила, — сказав він, — давно вже назад повернулася б.
У двері подзвонили.
— Я забула сумочку, — сказала Зоя, коли Сергій відчинив двері, — там гроші.
— Не заходь, — суворо сказав Сергій. — Погана прикмета. Я сам.
Він виніс дружині сумочку, зачинив за нею двері та пішов на кухню. Сівши за стіл, увімкнув телевізор і почав чекати на дружину.
Зоя вийшла з під’їзду. У цей час у небі блиснула блискавка. Зоя швидко повернулася у під’їзд.
— Мамочко, — злякано сказала Зоя. — Жах який!
Сергій з’ясував дві дуже важливі для себе речі
У цей час почувся гуркіт грому. Зоя відкрила сумочку.
— Паспорт тут, — міркувала вона, — грошей вистачить і на квиток в Одесу, туди і назад, і на їжу, і на одяг, і винайняти квартиру на тиждень.
Вона дістала телефон та викликала таксі. Минуло лише пів години, як Зоя вийшла з дому, а Сергій уже шкодував, що відправив її по хліб. Він ще нічого не знав, але відчував, що щось не так.
«А вона попереджала мене, — думав Сергій, — що станеться щось погане. Тепер і моє серце чує, що це, чого вона боялася, сталося».
Сергію було страшно дзвонити дружині. Він боявся, що Зоя не відповість. Але взяв себе в руку і зателефонував. Зоя відповіла одразу.
— Ти де? — спитав він, радіючи з того, що чує голос дружини. — З тобою все гаразд? Я вже почав хвилюватись.
— Зі мною все чудово, — радісно відповіла Зоя, — краще й не вигадаєш. І ти даремно хвилювався.
— Ну, дякувати Богу, — сказав Сергій. — Значить, ти скоро будеш удома?
— Ні, Сергію, — відповіла Зоя.
Саме в цей момент Сергій одразу все зрозумів та пошкодував, що відправив дружину по хліб. Але він ще на щось сподівався.
— Що значить “ні”? — лагідно спитав він. — Вечеря холоне. Я чекаю. Без тебе не починаю.
— Я вирішила сьогодні повечеряти в іншому місці, Сергію. Тож вечеряй без мене.
Цього вечора Сергій з’ясував дві дуже важливі для себе речі.
По-перше, що він чудово може обходитися без хліба.
А по-друге, що його дружина чудово може обходитися без нього.
Автор – Михайло Лекс
