Анна Просвєтова: “Коли людина починає кричати, це говорить не про те, що вона просто зараз, за одну мить спалахнула і почала кричати. Вона вже десь накопичила роздратування, гнів перейшов у лють. Але тут є такий чинник, як розуміння безпечності цього процесу. Бо навряд чи якась мама, коли вона дуже дратується десь у соціальному середовищі, починає агресивно кричати на якогось там дядька в магазині чи незнайому тітку у відділенні банку. Ми розуміємо, що це неприпустимо і може бути небезпечно. Але кричати на свою дитину доросла людина може собі дозволити, бо знає, що дитина не відповість, не зможе себе захистити й ти натомість не отримаєш дозу агресії чи фізичного спротиву. Це емоційна вседозволеність і недисциплінованість. Ми ж насправді вміємо себе стримувати”.

Це варто прочитати кожній мамі, яка кричить на дітей. А ще кожному тату і бабусі!

Чому дитина не реагує на крик?

Анна Просвєтова: “Треба зрозуміти, чому дитина ігнорує наш перший сигнал: через форму чи через суть. Звісно, діти чують. Може, варто переформулювати, звернути увагу на інтонацію та форму, у якій звучить прохання.

Ми не вміємо формулювати думки. У нас багато людей, які не відрізняють претензію від прохання, звинувачення від запитання. Саме через це, через хибні сигнали, які подаємо дітям, вони ігнорують, не розуміють нас, або відсторонюються. Бо окрім агресії та претензії у зверненні вони нічого не чують. Книжка “Чарівне слово. Як говорити з дитиною, щоб вона чула, слухала і розуміла” не лише про крик. Вона й про те, як коректно формулювати прохання, чим воно відрізняється від вказівки, як можна дати дитині зворотний зв’язок, щоб вона зрозуміла, де була помилка і як її можна виправити, щоб не переходити на крик”.

Як вийти за межі розпитувань “що там у школі?”, про оцінки?

Анна Просвєтова: “Якщо у вас через брак часу, втомленість після роботи є лише 5 хвилин на добу поговорити з дитиною, то до біса ті оцінки. Не треба питати про ці контрольні. Запитайте у дитини, чи трапилося цього дня щось смішне, а чи було щось, що її здивувало, а чи був привід пишатися собою, а що сьогодні засмутило, чи може, врятувало. Зрештою, як син чи донька почувалися сьогодні. Дуже багато уваги приділяємо оцінкам, а важливіше, що дитина відчуває у цей час: емоції, переживання, особисті стосунки”.

Як правильно забороняти?

Анна Просвєтова: “Батьки бояться забороняти, щоб не травмувати дитину. Не треба буквально це сприймати. Коли дитина росте, є безліч речей, які треба забороняти. Не через те, що це забаганка батьків, а через те, що певні речі зумовлені нормами безпеки, життя, шкідливі. Ми маємо розуміти, що у нас для дитини мають бути певні межі. Щось можна дитині, а щось ми не можемо дозволити. І це не травмує дитину. Її травмує форма, у якій ми можемо цю заборону висловлювати. Якщо заборона містить погрози та агресію — це може травмувати. Усі погрози з боку батьків дитина сприймає як абсолютну реальність.

Заборона — це не батьківська тиранія. Нею є нездорова комунікація, погрози та агресія. Але нормальні межі ми створюємо заборонами й це є завданням батьків: створити рамки безпеки, у яких дитина може вільно почуватися”.

Дев’ять тонкощів покарання, які не зашкодять самооцінці дитини

Що робити, якщо хочеться крикнути?

Анна Просвєтова: “Розв’язати напружений діалог можна паузою. Коли бракує слів та емоції — через край, можна вийти з кімнати, попити води, подивитися у вікно і продумати подальший план та мету розмови. Потім вже можна повернутися до діалогу. Дослухайтеся до порад своїх дітей, вони бувають іноді мудрішими за вас.

У кожного з нас була у житті людина, яка постійно кричала, агресивно щось доводила, погрожувала. Коли ця людина прибігала до вас з криками, ви до неї ставилися з повагою? Скоріше за все, — ні. Ви вважали, що це неадекватна людина, треба триматися від неї якомога далі, й це не викликає поваги. Натомість якщо згадаєте людину, яка була для вас авторитетом, то це скоріш за все, була дуже мудра, врівноважена, коректна людина, яка вміла контролювати себе. Контролюючи себе, можемо керувати ситуацією навколо нас”.