Різдво — це більше, ніж набір традицій, страв чи обрядів. Це тиша зимового вечора, коли за вікном падає сніг, а в хаті пахне кутею, узваром і пиріжками. Для когось це свято приходить природно, зі щирою радістю і трепетом, а для когось — через опір, нерозуміння чи навіть відчуження.
Ця історія — про шлях до Різдва, який не завжди починається з любові до куті чи бажання співати колядки. Вона про дитячі спогади, про бабусин дім, про шлях через мороз і цукровий сніг до тієї кімнати, де горить вогонь у грубі й пахне пиріжками з калиною. Це історія про те, як війна змінює пріоритети, як вона розкриває в серці місце для речей, які колись здавалися неважливими.
Різдво завжди знаходить свій шлях до кожного — навіть якщо для цього потрібно прожити багато років, подолати багато сумнівів і пережити дуже важкі часи.
«Я ніколи не їла кутю»
Вона мені здавалася дивакуватою стравою, і чим суворіше тато робив акцент на трьох ложках, тим більше чинила опір. Мені не подобалася рисова чи пшенична каша, поєднана з маком, медом та родзинками, бо рис має бути у вигляді плову, а мак мусить ховатися всередині штрудля.
Взагалі, не знаю, як батьки мене витримували, бо відмовлялася
на Святвечір від гречаної каші з грибами, пісних голубців та вінегрету. Узвар не пила, бо надто солодкий, у варениках – простий вуглевод, який шкодить фігурі. Звісно, щороку приїздила додому на вечерю, але не заради куті, з любові до батьків.
Жодного разу не колядувала. Спершу соромилася таких «публічних виступів», згодом настали часи, коли подібне засуджувалося та й вчительській доньці не личило ходити по людях та «випрошувати» солодощі. Навіть, коли малою приходила до бабусі, колядувала їй виключно на вухо.
Зате зараз, коли стукають у двері сусідські діти, перша біжу відчиняти й слухаю, відкривши рота. Часом плачу. Підказую тим, хто забув слова. Підбадьорюю сором’язливих та розгублених. Хвилююся, якщо у когось надто червоні щоки та ніс. Підспівую. Підтанцьовую. Увечері рахую скільки дітей прийшло, адже чим більше, тим краще.
«Колядники йдуть»
У дитинстві на наступний день ходили в гості на Обірки (так називався район у селі). На вулиці завжди було урочисто: небо прозоре, як дно ставка, сніг намерзав цукром-рафінадом, мороз нависав нагострений. Дорога далека: спершу зійти з гори, минути ліс, пашу, греблю.
Ми довго обмітали в сінях сніг та вистукували чоботами, ніби виконували Hard dance. Бабуся утирала губи кінчиком хустки перш ніж нас поцілувати. Дід біг у комору за наливкою.
У грубі жваво блимав вогонь. На столі відпочивали пиріжки з калиною та маком, кожен розміром з долоню. Деякі переховували солодку квасолю. Поруч холодець з кружальцями морквяного сонця та упрівші голубці.
У кімнаті зберігалася тиша (ніхто не вмикав телевізор). На вікнах – накрохмалені фіранки з рішельє. Під ногами – цупкі домоткані доріжки. У серванті – весільні фото.
Бабуся завжди сідала з краєчку. Дід починав зі слів: «От і діждали Різдва». Я не могла зрозуміти про що мова й чому ми його чекаємо. Тихо снідали, до першого: «Колядники йдуть». Бігли до дверей, створюючи затор у проході. Чемно слухали, схиливши голови набік. Поверталися до налисників і перепитували: «А чия то дівчинка у червоній хустці? А чий то хлопчик, що голосніше за всіх співав?»
«От і діждалися Різдва»
З початком війни мій всесвіт змінився, ніби хтось його перелицював. Відтепер із задоволенням їм кутю та співаю дитині «Нова радість стала». Готую вінегрет з квашеною капустою. Вчу Тоню «Я маленький пастушок». Сідаючи за стіл, мимоволі вигукую: «От і діждалися Різдва».
Ворог і тут помилився. Він хотів довести, що такої країни не було й нема, а вийшло навпаки. Своєю ненавистю, ракетним терором, диявольською жорстокістю відкрив у наших серцях безумовну любов і перетворив таких, як я (далеких від традицій), на справжніх українців.
Авторка – © Ірина Говоруха
Post Views: 197
