Одна з тих страшних речей, якими ламали українців за часів совєтів – то був податок на дерева (і кущі) та масова примусова вирубка садів. Їх було кілька: 1929-го, 1939-го, 1948-го і останній 1953-го, буквально перед самою смертю Сталіна. У деяких селах люди самі вирубували дерева і кущі, бо не мали чим платити (за несплату карали). В інших – це робили показово бригади “буксірів” і червоноармійців. Скасували його в 1954 р.

Те, який вплив мав цей аспект геноциду на українську культуру – важко оцінити. Про це детально мають говорити як історики, так і ботаніки.

Але якщо коротко: було знищено десятки старовинних сортів яблук, груш, слив, жерделів і морелів (старі різновиди абрикос), смородини, вишень, черешень, малини, суниці, бросквини (старовинна назва персиків).

От ви куштували коли-небуть дулі? Не ті, що з маком, а я маю на увазі різновид дрібних ранніх літніх груш, дуже запашних і солодких, він був поширений на території Речі Посполитої із 16 ст. (і аж до 19 ст. не мав конкурентів). Деякі культури – чишкун, айва, старовинні сорти горіхів, вишнево-черешневі гібриди, персики – просто зникли, часом навіть назви не лишилося… (Мені здавалося, що фізаліс – це нова культура. А виявляється, його масово вирощували в кін. 19 ст. і називали ліхтарником.)

…А разом із тим усим – зникли рецепти солодощів і домашніх наливок. І навіть слова – зникли.

От ви знали, що первісно означало слово “смаколик”? На Фастівщині, в районі с. Яхнів і с. Мала Половецька ще з царських часів – від скасування кріпацтва і до першого податку на садки, тобто майже три покоління – селяни вирощували на продаж для Києва масово фрукти і ягоди. Кожна сім’я мала свою спеціалізацію – смородина, малина, аґрус… або яблука, або вишні. А “смаколик” – це цукати, виготовлені за принципом сухого київського варення.

Коли податок на садок скасували, мій дідо – Петро Сікачина – заповзявся посадити садок. Це була його стрижнева мрія, життєва опора. Того ж року селянам-колгоспникам дозволили мати більші присадибні ділянки.

І ось родина отримала рівніший наділ на город, а схил яру дозволено було засадити садком і використовувати як сінокіс. А сам яр – для стримання ерозії – засадити швидкоростучими деревами (дід посадив верби, осокори, вільхи, терносливи, а також ліщину й бузину). Ерозія припинилася.

Загалом тоді по селу було висаджено багато дерев – лісосмуги між полями, стримуючі балки по ярах, ялини, верби, осокори, тополі, дуби. Це по суті врятувало село й поля довкола нього. Інакше б прийшли суховії.

Так ось, щоб змогти посадити садок із яблунь і груш – всі дерева дід сам щепив – він обійшов усі довколишні села в пошуках живців. Бо плодових дерев, що вціліли – були одиниці. Йому вдалося роздобути: донешту, антонівку, семеренку, пепенку, шафран, папіровку, джонатан, сніжний кальвіль і ще якесь дрібне раннє солодке яблуко (за моєї пам’яті в нас його ніхто, крім корови, не їв, на Вінничині це – “канхветка”). Крім того, чотири сорти груш. Сливи і вишні росли дикі. Чотири сортові сливи посаджені були вже в кінці 1960-х.

Найважче було відновити популяцію абрикос і горіхів – дідові молодші брати, які пішли у військові, надсилали дідові кісточки з Кавказу. Ще одну морелю місцеву дід нашукав у лісосмузі.

Смородина в нас росла дика – велетенські кущі в півтора людські зрости, з дрібними кислими ягодами, дуже пахучими. Порічки й малина з’явилися пізніше.

До дерев ставилися з благоговінням. Зрубати? Гріх. Кожне вимерзле чи поламане бурею дерево – оплакували. Кожне весняне саджання – свято і символічний акт “я живу, я росту, я вірю в майбутнє… і коли навіть я помру, дерева – залишаться”.

Вікіпедія пише, що відновити шкоду завдану цими сталінськими указами і втамувати “фруктовий голод” вдалося в 1969 р. Як на мене, відновити шкоду не вдалося ніколи – втрачені сорти й культивари, природні гібриди… вони втрачені навіки. Зупинка селекції та розвитку на три десятиліття – це втрачений час. І головне, що зцілить душевний біль тих, хто пам’ятав з дитинства, як поторочі в чорному з червоними зірками вирубували щойнорозквітлі садки? Такі рани зціляє тільки Бог. Такі гріхи прощає тільки Бог.

Наш обов’язок – пам’ятати.

Радимо також прочитати: