Від нього віяло парфумами і впевненістю
Було літо. У маршрутці «Луцьк-Нетішин» він сів недалеко від мене, чим зробив мені величезний дарунок – можливість його споглядати. Таке буває вкрай рідко, щоб я так зацікавлено, із відверто погано прихованим запалом в очах розглядала незнайомця. Високий, брюнет, волосся укладене гелем. Аж світиться, бо так багато в ньому білого: легка ситцева біла сорочка, лляні білі штани, білі шкарпетки і туфлі, біла валізка, білий рюкзак і навіть мобільний білий. Віє смачними парфумами і впевненістю.
Так – от, він із тих, із ким хочеться снідати, подумала тоді я. Навіть не так – він із тих, для кого хочеться готувати сніданки. Щось розкішне і витончене, як ця ідеальна сорочка, як ці безапеляційно випрасувані штани. Готувати, уявляючи, як граційно, красиво і доладно він їстиме.
Щось таке ж досконале, як він зараз. Хрумкий тост із яйцем пашот, свіжою руколою, сирним соусом і маринованими мідіями… Багет із часниковим маслом, зеленню і копченим лососем… Млинці зі шпинатом і сиром фета… Шоколадний круасан із лимонним курдом… Бананові панкейки з арахісовим маслом…
Світ посипався
Нудна довга дорога, змішуючись із захватом і фантазією, давалася взнаки. Аж доки на одній із зупинок цей алебастрово-молочний ідеал не повернувся в маршрутку із… величезним хот-догом.
Я скривилася. Вибудуваний упродовж години світ посипався. Востаннє такий дисонанс я відчувала, коли чоловік із дуже неохайними нігтями і чорними робочими пальцями грав симфонію на фортепіано. Але тоді той дисонанс вилився у захват, а тут – навпаки.
Забувши вже остаточно усі правила пристойності, я ще пильніше прикипіла очима до чоловіка у витонченому білому, напружено очікуючи на той перший укус вуличної їжі. Пан не гаяв часу, сів на місце й одразу ж смачно припав до хот-дога, намагаючись відкусити якнайбільше.
І тут світ почав руйнуватися з небаченою швидкістю: на білі-білі безапеляційно випрасувані штани посипалися капуста, морква і сосиска під кетчупом та майонезом. Утім чоловіка це не дуже потурбувало, бо апетит таки переважав умовності. Зрештою, він побачив цю прикрість (крах! фатальність! руйнування мрій!) лише, коли доїв. Тоді взяв і просто рукою розтер майонезну масу по штанях, гидко прицмокуючи й облизуючи пальці.
Десь між нами добряче гепнулися кілька маленьких амурчиків. Я одягла навушники і почала мріяти, як снідав би улюблений французький співак Даніель Лавуа.
Авторка – Юлія Фінковська
