Ранок. Маршрутка. Поряд сидить жінка з дитиною на руках. Жінка втомлена, із суворим поглядом і ледь помітною зморшкою на переніссі. Хлопчик трьох-чотирьох років, із тих дітей, про яких кажуть «янголятко» або «ох ти ж який солоденький».
Він блакитноокий, з білявим волоссям і кучериками, з довгими віями, виразними червоними губами і рум’янцем на щічках. Ну просто порцеляновий. Обіймає маму і каже їй:
– Дякую тобі, мамусенько, за смачну манну небесну…
Жінка супиться і виправляє малого:
– Матвію, кажи правильно! Манка! А то тьоті не знати що подумають про нас.
Малий усміхається, нахиляється до мене і по-змовницьки каже:
– А хіба манка не може бути манною небесною?
Усміхаюсь, і накриває якимось дитинним світлом, що аж згадую про кілька теплих образів, які з’явилися перед виходом із дому. Витягую нотатник, пишу, аби не забути.
– Мамусь, а шо робить ця дівчинка?
Ще більше усміхаюся від того, що я для нього ніяка не «тьотя».
– Сину, негарно говорити про людей, коли вони це чують. Яке тобі діло?
Утім я розумію, що Матвійкові є діло до всього. Тепер я по-змовницьки кажу йому:
– Рядок для вірша записала, щоб не забути.
І тут малий видає:
– А це твоя покута чи манна небесна?
– Манна небесна, – кажу я, коли минає почуття заціпеніння від милого (не) дитячого запитання.
І пригадується, як у дитинстві тато розказував мені про манну, акцентуючи на тому, що кожен, хто її їв, відчував абсолютно інший смак, смак того, чого найбільше хотів у ту мить. «То так само, як зі щастям. Воно ніби одне, але для кожного дуже різне», – казав тато.
“Усі діти, як діти. А цей…”
Виходити з маршрутки теж пощастило разом із Матвійком та його мамою. У жінки випадково впала у сніг сумка. Вона брудно вилаялася.
– Мамусь, не кажи так, будь ласка. Подивись, як всюди біло-біло… Манна небесна!
Жінка глянула на мене, і зморшка на переніссі стала густішою.
– Ну ви гляньте! Ми з чоловіком абсолютно не віримо в жодні вищі сили, але з таким проповідником то, певно, скоро пройде. То він псалми якісь співає, то про святих якихось розказує, то от ця манна повсюди. Ну всі діти – як діти, а цей… Аж соромно. Шо мені з ним робити?
– Усе дуже просто, мамусь! Любити треба, – вигукує Матвійко.
#Щастя_повсюдне – це коли в усьому манна небесна.
Авторка – Юлія ФІНКОВСЬКА