Мені моя донька прямим текстом заявила, що в неї тепер нове життя, в яке її син не вписується. І їй байдуже, що з ним далі буде. Я не можу досі прийти до тями після тієї розмови і зрозуміти, що мені тепер робити далі. Онука я, звичайно, не покину, але й забезпечити всім навряд чи зможу.
А дочці начхати. Хоча це я зрозуміла й раніше, коли вона могла цілий рік не з’являтися у нас, не дзвонила, не цікавилася дитиною, добре хоч гроші надсилала.
Про вагітність доньки не здогадувалася
Дочка народила рано, у дев’ятнадцять років. Вона жила в гуртожитку при університеті в іншому місті, тому я дізналася про її вагітність, коли вона вже приїхала народжувати.
У мене слів не було, щоб висловити всю бурю емоцій, які мене тоді мучили. Стільки сил було вкладено у це навчання, а тепер усе коту під хвіст, виходить. Але що зробиш, дочка народила, я допомагала, забезпечувала всіх нас, бо про тата онука дочка відмовлялася говорити, заявляючи, що мене це не стосується.
За два роки я вже змирилася. Ну, що тепер робитимемо, виховуватимемо, підніматимемо, а як інакше. За півроку онука влаштували в садок, а дочка почала шукати роботу.
Нічого в неї не виходило, вона два місяці щось пробувала, а потім вирішила їхати до столиці, там якась її знайома працює, ось і їй запропонувала.
Було спочатку сказано, що вона місяць через місяць працюватиме, але дочка як поїхала, так через три місяці тільки повернулася на тиждень.
– Я гроші заробляю, мені і житло потрібне своє, і пожити хочеться. Чого я вкотре буду дитині і собі душу рвати цими розставаннями?
Як близькі люди з’їдають наше життя
Донька зовсім змінилася
Гроші вона мені надсилала, а ось із приводу душу рвати у мене були сумніви, бо не помітила я в дочці якихось особливих душевних переживань від розлучень із сином. Але не різками ж мені їй свою думку доводити, вона знову поїхала. Потім за півроку повернулася, вже й не впізнати було, як вона змінилася.
Губи накачала, одягатися інакше стала, зачіску змінила. Сказала, що роботу змінила, тепер на свою квартиру зароблятиме, доки їй сина забрати нікуди. Та він її навіть не впізнав.
Знову поїхала і все, два роки я від неї тільки грошові перекази бачила на онука, сама вона не дзвонила майже, мені дзвонити заборонила, бо нібито багато працює. А в мені все ще жила надія, що скоро вона візьметься за розум і забере дитину до себе. Не діло дитині без мами жити, коли є можливість бути нормальною сім’єю, хай і неповною.
Якщо діти виростають невдячними, причина дуже проста…
А син як тепер?
Але дочка останній рік все менше говорила про те, щоб забрати сина, а потім і суми, які вона надсилала, стали набагато меншими. А нещодавно надіслала мені фото немовляти та привітала з народженням онуки. Виявилося, що вона там із мужиком зійшлася і дитину йому народила.
– А син як тепер? – я насилу підбирала слова.
– Син уже до тебе звик, ось у тебе нехай і лишається. Чоловікові не потрібна чужа дитина, а мені нема коли нею займатися, у мене немовля на руках. До речі, грошей поки що надсилати не можу, я ж у декреті, то май на увазі, – спокійно відповіла дочка.
Я почала обурюватися, що так не робиться, що за ставлення, та й чому при живій матері онук повинен виховуватися мною, я теж не залізна.
– Якщо тобі важко, можеш віддати його до дитячого будинку, – байдуже запропонувала мені дочка.
Я й досі переварюю почуте. Не розумію, як я могла виростити такого монстра, як тепер онукові в очі дивитися? Потрібно щось робити, а я не можу зрозуміти, за що хапатися.
