Коли у нас було шість корів, двоє коней і лошак, я тричі в день набирала воду з колодязя й носила їм пити. У спеку худоба хлебтала, як не в себе, а я тягала по два відра до хліва, аби не хилило в один бік. Кожна тварина випивала щонайменше по чотири таких «порції». І увесь той час, поки корба крутилася туди-сюди, я мріяла.
Але навіть тоді, коли я дозволяла собі найсміливіші бажання, не уявляла, що якось поїду з околиці міста до центру, закутаюся в пледик і читатиму книгу під ліхтарем. Просто так. А десь позаду будуть веселитися відвідувачі кафе, і ні мені до них, ні їм до мене не буде діла.
Зазвичай у Києві я бачила себе із зачіскою (ха-ха-ха), макіяжем (туш для вій одна на два роки, ага), на підборах (та горіть ви в пеклі!), у красивих сукеночках (ну це не відіймеш) і вічно заклопотаною, такою діловою, із постійними переговорами (ага, хіба в голові, між альтернативними особистостями) дівчиною, яка йде метушливими вулицями і позаду, попереду та з усіх боків на білому тлі червоними літерами красується слово із чотирьох літер.
Так ось, можливість йти за своїми бажаннями, ловити за хвіст ідею і потім дивуватися, як воно вийшло, тішитися перемогам над собою, спрощувати, дозволяти собі більше, позбуватися очікувань – натомість вигадувати десятки ймовірних поворотів і цілі історії, які, може, не трапляться, але змінюють курс думок ще в зародку, – це і є свобода, яку не вигадаєш, навіть якщо у твоїй голові реальності як на мізинчик, а увесь кулак – це твої вигадки.
Ще б добратися до півночі додому.
Але щось вигадаю.
Авторка – Мирослава Ільтьо
Радимо також прочитати:
- Навіщо дітям і дорослим мріяти. Читати всім батькам!
- Вітаю, вас офіційно призначено директором власного щастя
