Валю я знаю років 13-14. Ми познайомилися в одному маленькому південному містечку, де зустріла свого майбутнього чоловіка і де ми з ним прожили перший рік після весілля. Ми давно вже мешкаємо в столиці, але час від часу я намагаюся навідуватися туди з дочками – до свекрухи. Минулого літа я теж була там і зустріла Валентину в місцевому храмі, на всеношній. Вона була “глибоко вагітною”, чим шокувала мене. Скоро поясню, чому.

Замість того щоб молитися, я посилала на крирос питальні погляди (Валя співала в хорі) і здивовано показувала на її живіт. А вона посміхалася у відповідь і безпорадно розводила руками, мовляв: «Ну ось так… навіть не знаю, як». Служба закінчилася, і ми з Валентиною разом пішли додому.

– Ти ж знаєш, Лєн, я вже й не вірила, що у мене буде дитина, – говорила вона. – Стара, думала, хвора. Але на все воля Божа. Значить, так потрібно. А тепер ще Іванка не народила, а вже друге хочу. Дівчинку, сестричку йому…

Валентина вийшла заміж рано – у вісімнадцять років. За колишнього однокласника Тьомку, двієчника і хулігана. Але Валя в Тьомці бачила не хулігана, двієчника і паршивця. Вона дивилася в його блакитні очі і розуміла, що саме ця людина завжди буде поруч. І ніколи її не зрадить. Ніколи! Від цього солодко щеміло в грудях.

Найбільше на світі Валя боялася, що її знову зрадять. Коли їй було п’ять років, від них пішов батько. Коли виповнилося тринадцять – вітчим. Мати після цього почала випивати. Не критично, але все одно. І напідпитку весь час повторювала «прописні істини»: «нікому не можна вірити. Всі мужики-пси і сволоти”»

Тьомку Валіна мати на дух не переносила. Навіть на поріг не пускала. Справа в тому, що вітчим пішов до однієї далекої родичці Тьомкиного батька. Містечко-то мале, всі всіх знають. І щоб дочка вийшла заміж за когось із «цього проклятого роду», вона д

Не хотіли бачити “дочку божевільної алкоголічки” в своїй родині і Тьомкині рідні. Але вони все одно одружилися. І прихистила молодих у себе Валіна старенька бабуся Люба, дуже добра і дуже віруюча. Вона давно ще й привела Валю в храм.

Жили вони добре. Валя співала в храмі на кліросі, з часом почала викладати у музичній школі. Тьомка працював в автосервісі. Тут проявилася його невгамовна винахідливість. Міг він “з нічого” таке зібрати, що досвідченим інженерам було не під силу. А вже якусь там машину полагодити було для нього взагалі справою буденною.

Правда, інші майстри йому заздрили. Тому що більшість клієнтів саме до Тьомки хотіли потрапити. Часто-дуже грошовитих клієнтів.

Але не це головне. Головне, що любили вони один одного. Дихати один без одного не могли. Одного разу поїхав Тьомка по роботі на тиждень, машину потрібно було клієнту перегнати, так Валя з туги захворіла. З ліжка встати не могла. А повернувся чоловік – все як рукою зняло. Одне було сумно. Рік пройшов, інший, п’ятий, а дітей у них все не було. А тут ще батьки… мати Валі кричала, що це тому, що вона без материнського благословення за «цього… з проклятого роду вийшла». До знахарки якоїсь місцевої ходила, щоб “відворожити дочку-дуру”. Але не подіяло. Тьомкині батьки при кожній зустрічі говорили: “Розлучися, синку, ну що можна чекати від дочки тієї п’янички. Не народить вона тобі нікого”. “Доброзичливців” підсилали то до сина, то до невістки.

– Ой, Валь, а твого-то з Нінкою бачили, – співчутливо повідомляли дівчині. – Кажуть, вона вже й вагітна від нього. Ох, біда-біда…

– Тім, а Валька твоя ніяк загуляла, – посміювалися над хлопцем. – З Володькою геть на святі дуетом романси співали.

Але не вірили вони. Так само жити і дихати один без одного не могли. Справжня любов сильніше інтриг і пліток. Вірили і молилися.

Хоча Валентина була впевнена, що справа саме в ній. Але все ж сподівалася. А Тьомка вирішив її морально підтримати і теж пройти ці “вбивчі” для чоловічого самолюбства процедури.

 У вас повна непрохідність маткових труб, – сказали Валі. – Нам дуже шкода.

Крім цього, у дівчини виявили ще й якісь ендокринні порушення. І в підсумку страшний для будь-якої жінки діагноз-безпліддя.

– Я знала, знала, – ридала Валя на Тьомкиному плечі. – Правильно твої говорили … нікого я тобі не народжу! Нікого! Пустушка убога!

Тьомка неуважно гладив її по голові і скляними очима дивився в якісь свої папери.

– Валюш, – пробурмотів він, – мені теж ось сказали … якась незворотна некроспермія. Всі сперматозоїди мертві. І дітей у мене теж не може бути. Ніколи! Розумієш?

Вони довго плакали обійнявшись.

– Валюш, а давай візьмемо з дитячого будинку? – сказав раптом Тьомка. – Давай, а?

Валя підняла голову, схлипнула, потерла червоний ніс рукою (зовсім як маленька) і невпевнено посміхнулася.

– А кого візьмемо, Тьом? Дівчинку чи хлопчика?

– Дівчинку… і хлопчика… і ще хлопчика…

Через два дні вони повернулися додому. А ще через день поїхали в Почаїв, до Валиного духівника – за благословенням на усиновлення.

– Ні, не можу я вам дати такого благословення. Не ваше це – сказав старенький чернець. І замість цього дав Валентині якесь особливе молитовне правило.

– Читайте, живіть по-християнськи, і будуть у вас свої діти. Будуть!

Тоді Валі з Тьомкою було по двадцять три роки.

Валентина розцвіла, трохи поповніла і з дівчинки перетворилася на красиву, «апетитну» жінку.

Тьомка змужнів, полисів. І не Тьомка вже, а Артем Степанович, шановна людина, господар кращого в містечку автосервісу. Помер духівник, який не благословив їх колись на усиновлення і обіцяв дітей. Валя все читала те правило. Їм вже по сорок, а все одні. Змирилися, але так само люблять один одного, і так само Валя сумує, коли чоловік їде. Сорок два… З’їздили в Почаїв, на могилку до свого духівника. Помолилися там і вирішили більше правило то не читати. Не дає Господь дітей, що тут поробиш. На зворотному шляху заїхали в один з жіночих монастирів. Постояли на службі, помолилися. Збиралися вже їхати, і тут до Валентини підійшла старенька черниця.

– Ти почекай, люба, бачиш, он ікона Богородиці? Помолися їй, помолися. І вір, головне… від нас без дива не їдуть… та не дивуйся ти, йди!

Валя стояла на колінах перед Богородицею і ридала. Розповідала їй все. Благала подарувати їм дитинку – не заради себе, заради коханого чоловіка. А потім їй стало раптом дуже спокійно… Минув місяць.

– Я не знаю, що сталося. Мене не нудило, не було погано. Я просто відчула, що вагітна, – згадує Валя. – Зробила тест – так. Лікарі були в шоці всі. «Це неможливо, неможливо, – кричали, – ви обидва абсолютно безплідні”. А я навіть не можу розповісти, що відчували ми. Перше потрясіння, зрозуміло. А потім… любов Божу … величезну, безмежну…

Валентина йшла, гладила свій величезний живіт і думала про щось своє.

Раптом обличчя її змінилося. Воно правда змінилося. Помолодшало років на двадцять і засвітилося якоюсь неймовірною ніжністю. Валя дивилася кудись убік і посміхалася. Посміхалася так, як посміхаються закохані дівчата, що біжать на перше побачення. Я повернула голову. До нас йшов Тьомка… Артемій Степанович. Він дивився на Валентину, і в його очах було те ж саме. Те, що було завжди, всі 24 роки, які вони разом, ЛЮБОВ.

А я дивилася на цих двох людей, які не зрадили один одного і яким Господь, незважаючи на всі діагнози, послав велике диво, і плакала…