Тернопільщина вважається найбагатшою на старовинні замки та фортеці областю України, адже тут понад 30 таких об’єктів. Щоправда, більша частина з них перебувають у стані руїн, які, тим не менш, своєю величчю приваблюють численних туристів. Ми обрали 8 найбільш цікавих замків Тернопільщини, які можна відвідати за день.

Збаразький замок

З-поміж замків Тернопільщини найпопулярнішим є Збаразький. Будівництво Збаразького замку розпочалося в 1620 році. При цьому були застосовані найновіші на той час досягнення фортифікаційного мистецтва. Складався замок з двоповерхового палацу у стилі Ренесанс, казематних валів, чотирьох бастіонів та рову, наповненого водою. На рогах оборонних валів стояли п’ятикутні вежі. По периметру замку були розташовані каземати. Зв’язок замку з навколишнім світом здійснювався через браму, розміщену у двоповерховій вежі, до якої вів звідний міст. Крім того, на подвір’ї є криниця глибиною 70 м, до якої з підземелля замку вів хід. Підземний хід з’єднував замок з монастирем отців Бернардинів.

Після смерті останнього з князів Збаразьких – Юрія – замок перейшов до князя Януша Вишневецького, а після його смерті у 1636 році до його сина Дмитра Вишневецького (помер у 1682 році). Протягом 1631-1649 років князі Вишневецькі надали укріпленням замкового комплексу бастіонного характеру – добудували каземати та бічні крила палацу. Майже 50 років замок був однією з головних резиденцій князя і за той час піддавався численним облогам та штурмам. Влітку 1649 року коронне військо, укріпившись у таборі біля замку, витримало тривалу облогу козацько-селянського війська під проводом Богдана Хмельницького і його союзників татар. Однак у 1675 році фортецю було пошкоджено турецько-татарською армією під проводом Ібраґіма-Шишмана.

Як свідчать історичні джерела, у 1707 році в замку побували гетьман України Іван Мазепа та російський цар Петро І, які слідували на зустріч з польським королем Августом II в місто Жовкву. Пізніше власниками замку були магнати Потоцькі, згодом – бельгійський принц де-Лінге.

У повоєнний період в замку містилися карцери НКВС, де було знищено десятки людей, тіла яких скидали до криниці на подвір’ї замку та заливали бетоном. На початку 1990-х років їхні останки було перепоховано місцевими мешканцями на цвинтарі. Починаючи з 1994 року 3баразький замок входить до комплексу споруд 3баразького державного історико-архітектурного заповідника.

Нині в Збаразькому замку приймають не лише туристів, а й почесні делегації з різних країн світу під час офіційних заходів в області. Також у замку діє чимало цікавих виставок, а минулоріч тут відкрили для відвідувачів відреставровані інтер’єри палацової частини. Крім того, мощення дитинця зробили з природнього каменю, який гармоніює зі стінами. Є можливість потрапити як в підземелля, так і пройтися оборонними мурами і побувати на бастіоні.

З Тернополя до Збаража їхати якихось 23 кілометрів, що робить замок одним з найбільш відвідуваних. Доїхати сюди можна електричкою або приміським автобусом, втім, попередньо інформацію все ж треба уточнити в Інтернеті чи на автостанції.

Замок в Теребовлі

Ще одним цікавим для туристів є замок у місті Теребовля, точніше, його укріплення, що дожили до наших часів.

Перша письмова згадка про столицю Теребовлянського князівства датується аж 1097 роком. Однак археологи, які нещодавно досліджували руїни замку, стверджують, що оборонні споруди тут були ще 6 тисяч років тому і є давнішими за Київські. За фортифікаційними потужностями Теребовлянський замок був другим після Кам’янець-Подільського. Свого часу він витримав чимало облог.

Втім, першим укріпленим замком на цьому місці була дерев’яна фортеця. Саме з нею пов’язані імена теребовлянського князя Василька, якого в 1097 році підступно захопив і осліпив київський князь Святослав Ізяславович. В 1241 році теребовлянський замок, як і десятки інших галицьких фортець, вщент зруйнували війська монгольського хана Батия. З 1349 року місто і замок опинилися в складі польського королівства, і фортеця, як його форпост, почала перебудовуватися і впорядковуватися.

Теребовлянський замок пережив цілий ряд штурмів з боку турецько-татарських завойовників. Внаслідок тих боїв замок був дуже понищений. В 1594 році теребовлянську фортецю за допомогою міщан захопили повсталі загони Северина Наливайка.

Однак на початку ХVІІ століття замку судилося пережити своє друге народження. В 1631 році місцевий староста Олександр Балабан звів на замковій горі нову грандіозну кам’яну фортецю, руїни якої збереглися до наших днів. Ця споруда витримала ряд наступів. В 1648 році замок був взятий військами гетьмана Богдана Хмельницького, але після укладення перемир’я його зайняли поляки. У ході польсько-турецької війни в 1672 році замок став важливим прикордонним опорним пунктом.

Після відмови сейму ратифікувати Бучацький мирний договір, війна відновилась і в 1675 році в Україну увійшло нове 10-тисячне турецько-татарське військо паші Ібрагіма Шишмана, яке розпочало 20 вересня облогу Теребовлі.

Попри значну чисельну перевагу, їм не вдалось захопити замок і 11 жовтня вони відступили на південь через швидкий початок зимового сезону. Це врятувало від нападу решту теренів Поділля та Галичини. Однак напади ординців в 1673, 1675, 1687 та 1688 років мали для фортеці згубні наслідки. Вона була настільки зруйнована, що згодом швидко занепала. А продовж XVIII-XIX століть замок був взагалі залишений без догляду.

Дві світові війни у ХХ столітті, а також бездіяльність радянської влади тільки додали олії у вогонь руйнування замку. Тож до наших часів збереглись лише нижні частини мурів. Але руїни фортеці й досі дають змогу уявити, яким був цей форпост в часи своєї могутності.

Туристи можуть піднятися на висоту оборонних мурів замку і оцінити все на власному досвіді. Їхати до Теребовлі з Тернополя теж не так вже й далеко – 37 кілометрів.

Замок у Скалаті

У доволі непоганому стані до наших часів дійшов замок у містечку Скалат, в тому числі завдяки вчасним реконструкціям.

Перша згадка про фортифікаційне укріплення на цьому місті датується ще 1379 роком, однак офіційно датою зведення замку у Скалаті вважається 1630 рік на кошти галицького мечника Кшиштофа Віхровського. Замок являв собою нерівний чотирикутник зі сторонами 92, 72, 72 і 63 метри, а кути його були зміцнені чотирма вежами.

Як твердять місцеві краєзнавці, підземні ходи від замку тягнуться до містечка Гримайлів. Однак вже під час повстання Богдана Хмельницького у 1648–1651 роках замок сильно постраждав, і був відновлений наприкінці XVII століття новим власником – помітним польським державним діячем Яном Фірлеєм, який використовував його як власне помешкання.

Наприкінці ХІХ століття коштом графа Ростовського було проведено реставрацію веж в історичному стилі, однак вже у роки Першої Світової війни замок знову було сильно пошкоджено.

Після Другої світової війни територію замку почали використовувати для господарських потреб міста. Тут також облаштували танцювальний майданчик. У 1960-ті роки було проведено консервацію залишків замку та відновлено кутові вежі. Поряд із замком також було відновлено колишній Маріяцький костел. З 1988 року проводилися обстеження пам’ятки, й незабаром було розроблено ескізний проект реставрації та виведення замку з аварійного стану: покриття веж новою дахівкою, а оборонних мурів – ґонтом, розчищення стрільниць, а також відновлення опалювальної системи оборонних веж.

Відновлювальні роботи тривають і досі. При цьому, на території замку археологи віднайшли рештки земляних валів, що дозволяє припустити існування тут дерев’яної фортеці.

Наразі у двох відреставрованих вежах замку вже діють музей та картинна галерея. Ще у двох вежах продовжують реконструкцію. Також існують плани перетворення однієї з веж замку на готель. Вже оновлені вежі привертають увагу відеоператорів, які приїздять сюди знімати кліпи для українських виконавців. Їхати з Тернополя до Скалату трохи більше 30 кілометрів.

Слід зазначити, що місцева залізнична станція, протягом останніх восьми років, працює лише як вантажна, тож з громадського транспорту для туристів доступні лише приміські автобуси, яких за день тут проходить достатньо.

Замок у Ниркові

Замок у Ниркові, також відомий як Червоногородський замок, являє собою оборонну споруду біля зниклого колишнього міста Червоногорода, яка у першій половині XIX століття була перебудована на палац.

Руїни розташовані в урочищі Червоному, поблизу села Ниркова Тернопільської області, на стрімкому пагорбі посеред глибокої котловини річки Джурин, яка в цьому місці утворила майже замкнуту петлю.

До речі, одразу біля замку розташований найвищий в Україні рівнинний мальовничий Джуринський водоспад.

Вважається, що перший дерев’яний замок на цьому місці був збудований руськими князями, однак у 1241 році його знищили монголо-татари. Втім, у давньоруських літописах згадок про цей факт немає, тож стверджувати однозначно про таке походження замку не можна.

Далі долю замку пов’язують з польським королем Казимиром ІІІ Великим, чиє правління припало на середину XIV століття, нібито він, свого часу, здобув місто та Червону Русь. У тому ж XIV столітті замок став власністю князів Коріатовичів, які заснували тут дерев’яний замок, знищений татарами та волохами в 1538 році.

На початку XVII століття за сприяння старости Червоногорода, як тоді називалося поселення, звели мурований чотирикутний замок з вежами на кутах. Він був оточений оборонним муром з в’їзною брамою. Далі доля значно підкосила Червоногородський замок.

Так, у 1648 році під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, замок захопили повстанські загони, а у 1672 році його здобуло військо турецького султана Магомета IV. Під час турецького панування, замок був покинутий мешканцями, а після їхнього повернення стояв розорений. З 1778 року замок перейшов у власність Кароля Понінського, який у 1820 році звелів розібрати дві вежі та частину будівлі, а дві інші вежі та частину стін використав для спорудження палацу на замковому фундаменті.

Його син, Калікст, вважаючи вежі надто низькими, розібрав їх і збудував на цих самих місцях вищі та об’ємніші вежі у псевдоренесансному стилі. До Першої світової війни палац мав вишукану терасу в італійському стилі та колонаду із шести кам’яних колон, а також був оточений великим ландшафтним парком із фонтаном.

Однак під час Першої світової війни палац зазнав значних руйнувань, і його більше не відбудовували. Довершила руйнування Друга світова війна. Нині збереглися лише дві, значно пошкоджені вежі.

Нещодавно УАПЦ, на балансі якої перебувала пам’ятка, передала її приватному ТОВ «Джурин Фортеця». Після того, як у 2013 році обвалилася одна з веж замку, нові власники планують її відбудувати. Також вони збирають усю інформацію про палац та його інтер’єри, щоб відновити будівлю.

При цьому, шукають й інших інвесторів, які б готові були матеріально підтримати даний проект. Наразі нові власники виробляють проект землеустрою, а надалі ще потрібно буде виготовити проект реконструкції замку, затвердити його і лише тоді можна буде приступити до втілення досить амбітних планів. Доведеться ще зробити і геологічне дослідження, адже є багато згадок про підземні ходи, а, отже, на місці майбутньої будови можуть бути порожнини.

Добиратися з Тернополя до Ниркова досить довго – близько 110 кілометрів, тому краще планувати свій маршрут від Чорткова, тоді маршрут займе лише 35 кілометрів.

Сидорівський замок

В невеличкому селі Сидорів, в кількох кілометрах від райцентру Гусятин, розташовані руїни оборонної споруду середини XVII століття – Сидорівського замку, також відомого як Замок магнатів Калиновських.

Замок у Сидорові порівняно молодий, адже його будівництво було розпочате лише в 1640 році. Історію його створення пов’язують з польськими шляхетським родом Калиновських, які вирішили збудувати на цьому місці свою приватну резиденцію.

До наших днів збереглася лише частина замку, яка має форму носу корабля, за що споруду називають «замок-корабель». Насправді ж видовжена форма замку розміром 30 на 178 метрів зумовлена тим, що він своєю формою повторював обриси герба його власників Калиновських.

У 1672 році замок був взятий турками, а у 1673 році знову відвойований коронним військом. Три роки комендантом тут був Ян-Самуель Хшановський, який пізніше відзначився при обороні Теребовлі в 1675 році. Коли Хшановський залишив замок, його знову зайняли турки, які дуже сильно пошкодили будівлю. Пізніше він відбудовувався за сприяння одного з нащадків роду Калиновських – кам’янецького каштеляна Марціна Калиновського. Він сприяв будівництву тут незвичайного за архітектурою костелу (до речі Калиновські були в ньому поховані).

Після смерті Людвіка Калиновського Сидорів перейшов до його доньки Теклі, яка була одружена з графом Антонієм Бєльським, а ще пізніше до її доньки Анелі М’ячинської. На початку XIX століття замок купив барон Ігнацій Пайгерт, родині якого Сидорів належав до 1941 року. Однак, оскільки Пайгерти отримали замок вже у занедбаному стані, вони надали перевагу проживанню у спеціально збудованому палаці за містом, а самим замком не надто опікувалися. Тож згодом замкові будівлі, стіни та вежі завалилися, а наприкінці ХІХ століття їх взагалі почали розбирати на будівельні матеріали місцеві мешканці. У 50-х роках ХХ століття замок хоч і був в руїнах, та той час ще були помітні залишки усіх веж. Однак тоді частину мурів розібрали на бруківку.

Тож нині південно-східна частина замку стоїть повністю зруйнована. Найкраще збереглась північна частина замку, де домінує двоярусна трикутна в плані та дещо закруглена ззовні дозорна башта. В стіни, що йдуть з обох боків від дозорної башти, вбудовані дві напівкруглі двоярусні бастії. Також збереглася в напівзруйнованому стані південна напівкругла двох’ярусна бастея з в’їзною аркою та контрфорсами.

Відстань від Тернополя до Сидорова становить близько 90 кілометрів. Раз на день за цим маршрутом ходить автобус, однак інформацію краще з’ясувати завчасно. Набагато більше приміських автобусів з Тернополя ходять до Гусятина, звідки до Сидорова добиратися ще 11 кілометрів.

Чортківський замок

Замок у Чорткові до наших часів дійшов у доволі зруйнованому вигляді, однак все одно приваблює численних туристів своєю незвичайною п’ятикутною формою. Незвичним є і місце розташування замку – не на горі, як це зазвичай прийнято у більшості укріплень, а під горою Вигнанка на лівому березі Серету.

Перша згадка про Чортківський замок припадає на кінець XIV століття, коли на цьому місці були зведені дерев’яні укріплення першим власником міста Єжи Чартковським.

У 1522 році Чорткову було надано магдебурзьке право, а у 1578 році місто, разом з замком, перейшло у власність подільського воєводи Яна Сенявського. Після переходу міста у 1597 році до шляхтича Станіслава Ґольського на пагорбі над річкою Серет розпочалося перебудова давніших укріплень на замок, мурований з масивних блоків пісковику.

У 1610 році, також коштом Ґольського, було проведено реконструкцію замку. Зокрема, всередині замкового двору було споруджено ренесансний палац з аркадними галереями та нові господарські прибудови.

Однак через постійні напади татар, ремонтні роботи у фортеці майже ніколи не припинялися. Також від замку в західному напрямку йшли оборонні вали.

Згідно до легенди, підземні ходи замку мали простягатися до Більча-Золотого. У 1618 році вдова брата Станіслава Ґольського передала замок у володіння брацлавського воєводи Стефана Потоцького. А вже у 1648 році Чортків став одним з епіцентрів Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, коли сюди прибули три козацькі полки Максима Кривоноса.

Замок було взято штурмом, а чимало польських шляхтичів були захоплені в полон.

Протягом XVII-середини XVIII століття замок зазнавав неодноразових татарсько-турецьких руйнувань, зокрема, у період османського панування в краї в 1672–1683 роках, коли у Чортківському замку була розташована резиденція субпаші Подільського пашалику.

З 1699 року Потоцькі поступово відбудували свій замок, а після них замком володіла родина Садовських. У ХVІІІ столітті замок втратив своє оборонне значення і його було перебудовано під резиденцію. У ХІХ столітті Садовські здали її в оренду австрійській владі, яка спочатку розмістила тут військових, потім приміщення використовувались як комори для крамарів.

У 1863 році в замку була в’язниця, у якій перебували заарештовані польські повстанці. Наприкінці ХІХ століття останній власник замку Гієронім Садовський передав твердиню жіночому монастирю сестер-кармеліток, які продовжили здавати приміщення в оренду. Останній з дідичів міста Садовських призначив весь свій маєток, у тому числі замок, на доброчинність, яку провадив кляштор Сестер Милосердниць (Шариток) у Старому Чорткові, зокрема, утримання притулку літніх людей, інвалідів, дитячу школу.

За радянських часів реставрацією замку ніхто не займався і споруда почала занепадати, поступово перетворюючись на руїни. В цей час на його території навіть діяла заправна газова станція. Реставрацією Чортківського замку почали займатися лише у 2010 році, коли він увійшов до складу історико-архітектурного заповідника «Замки Тернопілля».

У 2011-2012 роках заправку нарешті було виведено з території комплексу, зовнішні стіни були почищені, камінням було закладено входи до цокольного поверху палацу. Наразі у замку вже розчистили нижні каземати. Завдяки великому дитинцю, на території замку також є можливість проводити концерти. При цьому вже розроблено ескіз реконструкції замку, однак на реалізацію проекту немає коштів.

Місто Чортків, порівняно з багатьма іншими містами Тернопільщини із замками, має досить вигідне розташування, адже повз нього проходить навіть один потяг з Києва. Цим же потягом до Чорткова можна потрапити з Тернополя. Загалом, відстань від Тернополя до Чорткова становить близько 80 кілометрів, подолати яку можна власним автотранспортом, а також приміськими електричками та автобусами.

Замок в Микулинцях

В Теребовлянському районі також розташований один з найдавніших замків Тернопільщини – Микулинецький, який впродовж віків був центральною спорудою древнього міста Микулин.

Цього року свято замку в Микулинцях припадає на 9 вересня, тож туристи можуть поєднати свій візит сюди з відвідування Чортківського замку, свято якого припадає на 8 вересня, щоб максимально поринути в середньовічну атмосферу (відстань між містами становить близько 70 кілометрів).

Першою спорудою на берегах Серету був дерев’яний замок, під стінами якого неодноразово відбувалися сутички з численними завойовниками. Однак лише у 1555 році його тодішня власниця Анна Йорданова з роду Сенявських на місці старого дерев’яного замку заклала нову потужну фортецю, якій судилося перегородити з України сумнозвісний Чорний шлях, яким татари впродовж віків гнали бранців в неволю.

З 1595 року почав зростати статус Микулинців і місцевого замку. В цьому році воно отримало Магдебурзьке право на основі наданого йому привілея короля Зигмунта ІІІ і стало містом-фортецею.

Після Сенявських власниками замку були магнати Зборовські, а у 1637 році його, разом з містом, купив Станіслав Конєцпольський.

Замок зазнав значних пошкоджень у визвольній війні українського народу 1648-1657 років. Ще більших руйнувань фортеці завдала навала військ Ібрагіма Шишмана в 1675 році.

Пізніше Микулинецький замок був у власності магнатів Любомирських, Мнішеків, Потоцьких. З 1792 року – у власності польського барона Яна Конопка, який пристосував замок під суконну фабрику, чим пришвидшив занепад фортеці, адже фабрика просто не витримала конкуренції з австрійськими мануфактурами і незабаром виробництво згорнулося.

Після смерті бездітного барона Яна Конопки в 30-х роках XIX століття маєток успадкувала його племінниця Юзефа Рей котра була останньою власницею містечка. Однак тим, що замок гарно зберігся до наших часів, слід дякувати родині охоронців графів Рей – останніх власників замку в 1930-х роках.

З дозволу графині, ця сім’я проживала в збереженій частині замку, а їхні нащадки живуть в призамковій будівлі й досі. Власне, завдяки цим людям руїни замку досі не розікрали на будівництво, як це відбувається з іншими замковими руїнами.

Зараз же в Микулинецькому замку розчищають підземелля, познаходили кафлі від печей, елементи фасаду та старі замки. Все це в подальшому має стати експонатами експозиції майбутнього музею. Відвідувачів у підземелля наразі не пускають, тож подивитися на замок можна лише зі сторони.

Також існує ескізний проект облаштування мотелю в замку на 45-50 місць, але немає інвесторів, які б його реалізували. У держави на цей проект теж бракує коштів. До речі, в якихось 170 метрах від руїн Микулинецького замку, в старому парку, розташований Палац графів Реїв, також відомий яка Микулинецький палац.

Ця пам’ятка архітектури в Микулинцях була споруджена наприкінці XVIII століття на кошти роду Потоцьких, а перебудована у XIX столітті в стилі ампір коштом барона Яна Конопки.

Палац складається з трьох частин: центрального корпусу та двох бічних прибудов, з’єднаних між собою галереями, які разом творять форму підкови. Центральна частина палацу підкреслена на головному фасаді ризалітом з чотирма дерев’яними скульптурами атлантів, піднятими на аркаду першого поверху. Парковий фасад оформлений глухим 8-мипілястровим портиком коринфського ордеру.

В наші дні у приміщенні палацу діє Микулинецька обласна фізіотерапевтична лікарня. Місто Микулинці розташоване приблизно в 20 кілометрах від Тернополя. Звісно, легше подорожувати туди буде власним транспортом, однак також можна доїхати приміською електричкою до станції Микулинці-Струсов (їх за день навіть кілька) або автобусом/маршруткою (протягом дня їх ходить близько 15-20).

Бережанський замок

Не пощадив час і замок в Бережанах, який іменують «Східним Вавелем» та вважають найвизначнішою захисною спорудою епохи Ренесансу. Свято замку цього року припадає на 16 вересня. Бережанський замок був збудований коштом родини Сенявських у 16-18 столітті.

Також одночасно із замком на його території у 1554 році був побудований унікальний замковий костел Святої Трійці – родова усипальниця Сенявських.

На відміну від інших твердинь, Бережанський замок постав не на високій горі, а в глибокій заболоченій річковій долині на острові, утвореному двома рукавами річки Золота Липа. Цей замок створено не як військово-оборонну, а як оборонно-житлову споруду.

У 1570 році замок був додатково розбудований і зміцнений. А вже у 1619-1622 роках італійські архітектори знову його перебудували – цього разу за новоголландською системою, розробленою Ґійомом Л. де Бопланом. При цьому навколо замкових валів заклали додаткові бастіонні фортифікаційні укріплення, а в’їзд до замку було влаштовано через равелін. Тобто підступи до замкових укріплень були захищені водою.

Замок мав форму п’ятикутника з чотирма оборонними вежами, три з них збереглися дотепер. За периметром замку йшли не оборонні мури, а житлові будинки. До замку вела оздоблена кам’яною різьбою в’їзна брама з перекидним ланцюговим мостом. Внутрішнє подвір’я було влаштоване у формі італійського палаццо.

Слід зазначити, що у 1620 році татари, які снували в околицях Бережан, навіть не наважились штурмувати міські укріплення. У XVII-XVIII століттях замок продовжив свій розквіт. Так, у східній частині замку тоді збудували палац, який за пишне оздоблення порівнювали з краківським Вавелем. Також у ці часи замок був відомий своєю збіркою живопису, частини якої тепер зберігаються у різних музеях України.

Однак під час Першої світової війни для Бережанського замку настали темні часи, адже після завершення бойових дій він справляв враження майже цілковитої руїни. При цьому тодішній власник замку та Фарного костелу Якуб Ксаверій Потоцький вирішив не утримувати архітектурний комплекс власним коштом, а тому у 1921 році передав його в державну власність – на баланс Польської держави.

Тоді було законсервовано замкові мури та проведено аматорські розкопки. Все це проводилося фактично під контролем командування 51-го піхотного полку прикордонних стрільців, дислокованого в Бережанах з грудня 1921 року.

До речі, командиру полку, полковнику Станіславу Бідацькому в 1933 році навіть надали звання почесного громадянина Бережан. Військове командування планувало відновлення замку за його станом на 1775 рік, але коштів на це бракувало, а потім плани обірвала Друга світова війна. Після вересня 1939 року замок захопили підрозділи Червоної армії, які розграбували поховання у каплиці, понищили стрільбою мозаїку «Матір Божа» у головному вівтарі, який, на додачу, ще й розібрали. Також було знищено інтер’єри покоїв та надгробки. 1 липня 1941 року, при відступі, радянські війська підірвали запаси амуніції та порох у вежі, що призвело до руйнації значної частини замку. Руйнацію довершили у 1946 році підрозділи НКВД.

Замкова каплиця опинилась без даху та стропил. З 1999 року Бережанський замок було віднесено до переліку архітектурних об’єктів України, що підлягають відновленню. Однак до реальних дій справа так і не доходила, а відновлювально-ремонтні роботи велися дуже повільно за браком коштів. Внаслідок такої ситуації в травні 2011 року частина замкового муру завалилася. Нині на території замку діє імпровізований музей археологічних знахідок.

В експозиції, зокрема, представлено дипломну роботу польської студентки, яка з уламків відновила розбиту на друзки скульптуру. Частково відреставровано каплицю Синявських, в ній перекрито дах, завдяки чому об’єкт перейшов із статуту незадовільного до аварійного. При цьому Міністерство культури Польщі готове частково профінансувати уже розроблений проект реставрації, але для цього ще необхідно отримати дозвіл на реставраційно-ремонтні роботи.

Особливої уваги заслуговувала замкова каплиця-усипальниця. За часи свого існування Костел Святої Трійці постійно перебудовувася, завдяки чому набув рис еклектики. З 1619 року, після смерті Адама Єронима Сенявського, його дружина Катажина надала кошти для будівництва бічної каплиці, в якій було влаштовано саркофаг її чоловіка та пізніше саркофаги їхніх синів Миколая, Олександра та Прокопа. Ці саркофаги були виконані відомими тогочасними різьб’ярами – голландцем Генріхом Горстом та німцем Яном Пфістером. В другій половині XVII століття тут, з північно-східного боку костьолу, було добудовано ще одну каплицю.

Весь цей культовий комплекс поєднав в собі суміш трьох архітектурних стилів – готики, ренесансу та бароко. Ідентична стилістика прослідковується у внутрішньому оформленні костьолу та щодо розміщених у ньому скульптурних пам’яток. Доля будівлі органічно пов’язана з долею замку. Руйнація пам’ятки триває вже майже два століття. Спроби її реставрації у 1870-х роках не дали бажаних результатів, адже замковий костел в архітектурній своїй концепції невіддільний від всього комплексу. Їхати до Бережан з Тернополя близько 70 кілометрів на захід. Раз на день вранці між містами ходить електричка, тому краще орієнтуватися на дорогу власним транспортом чи приміським автобусом, яких за день проходить часом по кілька на годину.