— Бабусю, ну дай я тобі хоч по хліб сходжу!
— Не треба мені ваших подачок, сама впораюся…
Ось так завжди. Бабуся поводиться, немов ми їй не рідня, а сьома вода на киселі і вороги люті. Прийдеш до неї в гості з тортом і букетом, а чуєш «слова подяки»:
— Ну, навіщо витратилася? Сама ще не заробляєш. З матері, мабуть, тягнеш!..
Ну чому бабуся ігнорує те, що мені давно не 18, за плечима інститут, а попереду, сподіваюся, світле майбутнє, яке забезпечать і коханий чоловік, і пристойна робота. І давно я не дівчинка, яка клянчить на морозиво у мами…
Звично не звертаю уваги на бабині шпильки, заходжу на стареньку кухоньку. Потріскані горнята з характерним нальотом. Ця каламутна плівка — свідчення безпритульності, байдужої жіночої руки. Ставлю бляшаний чайник на конфорку, мию посуд і нарізаю ласощі. Нічого, нас голими руками не візьмеш. Ще подивимося, хто впертіший.
Сухенька мишка-старенька навмисне спізнюється до столу, коли я кличу. Але все ж, нехай і недовірливо, бере горня, шматок солоденького і їсть. Найголовніше — їй не видати свого задоволення, а мені — радості через свою перемогу.
— Навіщо прийшла, лисичко?
— Бабцю, я прийшла, бо рідні люди іноді ходять один одного в гості, кажуть добрі слова, піклуються. Мама тобі передавала привіт, тато велів кланятися. Питають, як ти почуваєшся. Може, треба щось. Давай я хоча б вікна помию… — Я сама! Не хочу бути тягарем!
От уже впертюща. Мене страх бере, як уявлю, що 70-річна жінка дереться на підвіконня. Кому потрібна ця самостійність? А люди що про нас скажуть?
Нервую, кусаю торт і обпалюю губи чаєм. Остаточна перемога залишилася за бабцею.
А ми з матір’ю ось що придумали. Виманити її з квартири і потайки помити вікна. А то соромно перед сусідами.
Бабця вперто не погоджувалася залишати свою юдоль скорботи і печалі. Мама просила, щоб її супроводили до лікарні. Що батько на дачі, я нібито поїхала у відрядження до чорта в зуби… Старенька капітулювала. А я схопила дублікат ключів і — галопом у бабину квартиру.
…Завжди в її квартирі я відчуваю запах часу
Звичайно, пахне застарілим пилом, підшивками газет та іншим непотребом, з яким літні люди так неохоче розлучаються. Домивши вікно, я вирішила так: «Злочин» все одно очевидний, а коли так, можна і пил у серванті протерти. Якщо буду захоплена зненацька, то вже однаково дістану на горіхи.
Читати чужі листи, звичайно, погано. Але хто встоїть перед спокусою, тримаючи в руках в’язку старих конвертів? Не знала, що бабуся вела з кимось листування.
«Моя сильна жінко! Ти мусиш зрозуміти, що я не вільний. Але хіба це перешкода для нашої любові? Ми не можемо бути разом, але…»
То ось що потрапило мені до рук!.. ТА історія, про яку бабуся суворо заборонила запитувати. Тут — відповідь на запитання, хто мій дідусь. «Народила для себе мамку твою, і все, а ти не сунь носа, куди не просять», — цією відповіддю бабуся дуже ображала.
Так, треба було покласти все на місце і забути. Але ж це і моя історія!
«Я не можу балувати тебе увагою… Ти розумна і розумієш, що інтрижка може коштувати мені кар’єри. А у мене сім’я, син, статус і великі перспективи…»
Хм. Такі речі здатен написати жінці або самозакоханий світський лев, або справжній бовдур. Але бабуся не могла полюбити бовдура. Значить, звичайна для тих часів ситуація — службовий роман. Вона молода і довірлива, а він… він свою чоловічу справу знав.
«У міру можливості я буду допомагати нашій дівчинці. Будь уважна, маленька має бути здоровою, розумною. А знати, хто я, їй поки не треба».
Що довше я читала жорстокі рядки, де одна весь час мусить, а інший не бере на себе жодних зобов’язань, то більше ставало зрозуміло, чому наша бабуся — така злюка. Вона любила і вірила, а він переконував, що вона мусить бути сильною і нікому нічим не зобов’язаною, ніколи нічого не просити.
У картонній коробці знайшлася друга пачка листів. Боюся, я здогадувалася і про те, хто відправник, і хто адресат.
«Я ні в чому тебе не звинувачую. Ти вільний чинити як заманеться. Але знову вимовлю ці слова. Любила, люблю і буду любити. Ти казав, що від любові не вмирають. Так, помирають від нелюбові. Напевно, для тебе мене не стало».
Я задумливо гладила наївний вензель наприкінці листа. Всього одне запитання: вона попросила повернути листа чи він сам повернув «сліди колишньої пристрасті»?
Я сховала листи в сервант. Головне — щоб бабуся не помітила недавніх сліз. Чому вона більше не вийшла заміж? А як тут вийдеш, якщо всю тебе від маківки до п’ят наповнює образа?
Ти любиш, наважуєшся на народження незаконної дитини, яку все дитинство дражнили безбатченком. Ти чекаєш лише на дзвінок коханого, якоїсь звісточки, поспішного холодного поцілунку. А у відповідь отримуєш фразу: «Можеш розраховувати тільки на себе».
У старій вазочці лежать простенькі срібні сережки й перстеник. Її єдині прикраси. Але бабуся не любила вбиратися, була байдужа до прикрас. Жива жінка може так до себе ставитися?
У замку поворот ключа, але я не боюся. Ласкаво просимо, можливо, найнещасніша з жінок. Я знаю твою таємницю, але не зраджу.
— От лисиця, так і знала, що надурить! Чого приперлася? — накидається вона відразу. — Я прийшла допомогти, прийшла сказати, що сумую і хочу дружити з тобою. Пити чай і розмовляти, розчісувати твоє волосся, ходити по хліб, телефонувати вечорами. Ти потрібна мені, а я потрібна тобі…
І вперше відповіддю було мовчання.
Авторка – Мирослава Кирилова
Радимо також прочитати:
- Одного дня я знайшла свого батька…
- “Слухай своє серце” – повчальна історія, яка запам’ятається кожному!
