Цю історію, як і багато інших, розповів фотограф Валерій, молодість якого аж кишіла веселими пригодами. Його друзі теж не відставали у вигадках та вибриках.
Трапилося це за радянських часів. Один парубок, експедитор Коля, уподобав собі дівчину – симпатичну швачку Катю. Проте юнка явно не поспішала заміж. Знай собі крутила голову усім залицяльникам, виглядала справжнього принца, шукала стежку-долю, всипану діамантами. А навколо ж – одні роботяги, посилані вугільним пилом шахтарі! У кращому випадку – чистенький лікар чи накрохмалений учитель.
Катя уміла гарно шити, ходила вбраною, мов кіноактриса. Такі ж мала й манери, копіювала з телевізора та журналів усе, що «блищало», не було масовим, «совєцьким». Така собі місцева іноземка!
Найбільше упадав за тією Катькою-вертихвісткою водій Толик, котрий працю вав на тому ж підприємстві, що й Коля.
У місті Колю знали як неперевершеного ловця раків. У річкових ямах Західного Бугу їх тоді водилося чимало. Подейкували, саме
для того, щоб досхочу поласувати раками, Катька і приймала запрошення «на майовку».
Десь глибоко у душі Коля й сам здогадувався про це, однак уперто не хотів визнавати. Гордий, наполегливий, у розвідниках служив.
Якось улітку до Колі підійшов стурбований Толик і каже:
– Катя любить раки, а я не вмію їх ловити. Не знаю навіть, де вони водяться. Чи не навчив би ти мене? Га?
Коля хитро усміхнувся, в голові розвідника-диверсанта миттєво визрів план. Ревнощі – надзвичайно дієва сила!
– Треба протухлу голову коня! Раки люблять падаль. Без голови діла не буде. Знайдеш – станеш професійним ловцем, – поважно мовив жартівник Коля.
Парубки домовились їхати на раки у вихідні. Зустрітись мали на автостанції.
У неділю вранці Коля із друзяками влаштували «пункт спостереження» в корчах неподалік автобусних платформ. Коли побачили на автопероні Толика, то зі сміху мало в штани не налюрили: з наплічника закоханого водія стирчала коняча голова! Люди, які юрмилися в очікуванні рейсів, з відразою затуляли носи. Толик ходив туди-сюди, оглядався, помітно нервував.
– Колю, ми ж нормальні пацани. Пожартували й вистачить. Може, не будемо із закоханого дурня знущатись? Його ж зараз міліція пов’яже, – благально прошепотів Володя, найм’якіший серцем із усієї компанії друзяк.
– Хай знає, безголовий. Нормальні пацани ні своїх дівчат, ні рибні місця не здають! – сердито буркнув Коля.
…Минуло понад тридцять років, а місцевий фотограф Валерій продовжує смішити сумних, заклопотаних нестатками та війною українців, розповідаючи про «нормальних» пацанів та їхню витівку з конячою головою. Щиро сміялася й Уляна. Тепер – ваша черга.
Авторка – Світлана Федонюк
