Від страху дитинства до справи всього життя
Останньої неділі вересня у всьому світі відзначають День людей із вадами слуху. Раніше таких людей вважали неповносправними, другосортними. Маєш групу та пільги — от і живи собі тихенько, як виходить. Нині ситуація геть інша: нечуючі здобувають освіту, працюють, зрештою, живуть насиченим, цікавим життям. А допомагають їм сурдологи — своєрідні провідники зі світу звуків у світ тиші.
«Я навіть не знаю, як до мене прийшло бажання допомагати глухим і слабочуючим. Напевно, це бажання — родом із дитинства», — каже Любов Сахан.
На навчання їй доводилося йти біля школи для глухих у її селі Новій Ушиці на Хмельниччині.
«А колись ці діти в інтернаті були взуті в кирзові чоботи, вбрані у куфайки, були всі однакові. Ми їх боялися. Бо коли вони билися між собою, це було жахливе видовище. Адже вони не чули звуків одне одного й не припиняли бійку до першої крові.
Та час ішов, життя вносило свої корективи. І так Бог розпорядився моєю долею, що я вийшла заміж на Волинь, живу тут уже 34 роки.
І якось, коли закінчилася вранішня служба у нашій церкві (пані Люба є прихожанкою Дому Євангелія. — Авт.), підійшов до мене пастор і запитав, чи не хочу навчатися, щоб працювати з нечуючими».
На той час пані Люба вже працювала швачкою в інтернаті для глухих у Луцьку.
Діти, які змінили її погляд на світ
«Коли побачила тих діток, вони мені видалися зовсім не такими, як ті, яких боялася у дитинстві, — провадить жінка. — Ці діти були добрими, уміли посміхатися й навіть жартувати, уміли плакати й переживати. Просто не могли висловитися так, як це робимо ми. Зате у них усе було написано на обличчі.
У перші дні роботи в мене просто серце краялося. Коли вдома було щось смачніше поїсти чи діти з якоїсь одежини виросли, я все те несла в інтернат. Тому на пропозицію пастора не вагаючись відповіла згодою».
Навчання спочатку було важким, але Любов докладала максимум старань. За першу сесію вона вивчила 800 жестів.
«Звісно, було нелегко, — зізнається пані Люба. — Адже потрібно було пропустити все це через мозок, щоб усе гарно лягло на руки. До того ж у київському виші, де навчалася жінка, викладали російською мовою. Для неї виходив потрійний переклад: з російської — українською і тоді вже мовою жестів. Але іспити вона витримала дуже гарно».
Мова жестів, яка допомагає бути почутим
Після навчання пані Люба почала працювати з дітками при церкві.
«Мої вихованці уже й заміж повиходили, уже й своїх гарних діток мають», — усміхається Любов Сахан. — Я відчувала, що потрібна їм, із більшістю й нині підтримуємо хороші стосунки».
Свого часу їй дуже допомогла нинішня директор Будинку культури нечуючих Люба Гщдець. Нині вона працює сурдоперекладачем на телебаченні й підказувала Любові те, чого та не знала.
«Адже їй було легше — Люба народилася у сім’ї нечуючих, мову жестів знала змалечку».
Праця з особливими людьми настільки поєднала мою співрозмовницю з ними, що навіть її діти вивчили мову жестів. Донька після школи обрала для себе мамин фах.
Коли переклад може змінити все
Якось, пригадує Любов Сахан, поїхали вони на весілля у село. І в сільській раді їй довелося перекладати для молодят те, що говорив секретар.
А от під час вінчання в церкві жінка вже не хотіла бути перекладачем.
«На вінчанні у церкві я вже не хотіла цього робити, бо наречений був слабочуючим, і я собі подумала, що слова пастора йому будуть зрозумілими, — з усмішкою пригадує жінка. — Але коли священик запитав: “Сину мій, чи ти не обіцяв іншій?”, хлопець закивав головою і каже: “Так, так”. Тож довелося рятувати ситуацію…»
Ця кумедна історія добре показує, наскільки важливою може бути робота сурдолога та перекладача жестової мови. Іноді правильний переклад — це не просто допомога у спілкуванні, а можливість уникнути непорозуміння у найважливіші моменти життя.
Спілкування, яке змінило саму Любов
«Спілкування з нечуючими дуже змінило моє життя, — зізнається пані Люба. — Передусім перевернуло мої погляди на світ, зміцнило духовність. Матеріальні цінності, які я десь ставила на перше місце, відійшли на задній план.
Було, навіть рідні діти ревнували до роботи. У цьому плані мене дуже підтримав чоловік. Ми намагалися пояснити їм, що цим діткам потрібна особлива увага, бо їм набагато важче у житті, аніж нам».
Нинішня нечуюча молодь дуже прогресивна, живе активним соціальним життям, каже пані Люба. Адже змінилося і ставлення суспільства до таких людей.
«Колись на нечуючих дивилися як на інвалідів, нині ж — як на цілком здорових людей, — пояснює сурдолог. — Вони можуть навчатися, працювати. Ці люди зазвичай дуже талановиті. Пригадую такого собі Олега з Ковеля. Якби ви бачили, які він малює картини!
Нечуючі люди — це як нація в нації. У них своя мова, свої жарти, навіть свій соціум. Вони дуже обережно впускають у свій колектив чужаків. Для багатьох я не лише викладач, а й психолог. Буває, що й додому до мене приїжджають по пораду, якщо є якісь проблеми.
Загалом нечуючі люди дуже емоційні. І це не дивно. Адже ми можемо виговоритися, ба навіть викричатися. А вони такої змоги не мають, емоції ж нікуди не зникають».
Дитині потрібна не ізоляція, а можливість жити самостійно
Прикро, зізнається пані Люба, коли іноді батьки нечуючих дітей не розуміють, як важливо адаптувати їх у суспільстві, навчити жити самостійно.
«Коли ми їздили по області, шукаючи таких діток, щоб взяти їх на навчання, в одному із сіл зустріли дуже гарну дівчинку, — розповіла сурдолог. — Її мама забрала з інтернату, бо хтось їй сказав, що коли донька навчатиметься, то не отримуватиме пенсії. Ця дитина насправді була як інвалід і… робоча сила у господарстві. На жаль, такі випадки непоодинокі, й іноді дуже важко переконати батьків віддати дитину в спеціалізований заклад».
Не треба боятися випускати нечуючих дітей із чотирьох стін, не треба ставитися до них як до неповносправних, переконана Любов Сахан.
Бо їх не час ховати від суспільства — треба вчити цих дітей адаптуватися в соціумі.
Радимо також прочитати: Лікар розповів, коли варто перевірити слух у дитини
Авторка – Оксана Головій
