Колись, мабуть, доведеться писати книгу про свої неймовірні пригоди у маршрутках, бо щоразу стається щось варте оповідки.
Філологічна душа у маршрутці
…Позаду мене сидить чоловік із двома дівчатками років шести-семи (з розмови згодом стає зрозуміло, що вони між собою – двоюрідні сестри, а він – батько однієї з них).
– Ч-а-ай, – протяжно вимовляє дівчинка. – А якщо до нього додати маленький шматочок «-ник», то вийде чайник! Це так ціка-а-аво!
– То називається процесом творення слів, – пояснює чоловік, викликаючи раптом у моєму наскрізь філологічному
серці потоки шаленого світла.
– То це, тату, майже однакові слова? – продовжує дівчинка.
– Слова за значенням різні, але в них спільний корінь. Він ніби допомагає нам зрозуміти, яке слово було спершу, а яке утворилося від нього, – спокійно пояснює батько, і в мені у цю мить оживають уже мільйони таких світляків.
Не витримую, крадькома дивлюся на чоловіка. Він більше схожий на листоношу чи вахтера, аніж на вчителя чи викладача. Але філологічне серце вже відчуває до нього неабияку приязнь.
– А «щастя» і «радість» спільнокореневі? – не вгаває мала.
– То вже синоніми, тобто такі слова, що пишуться по-різному, але передають схожі значення. Вони близькі і завжди готові приходити на допомогу одне одному. Розумієш? А якщо взяти «радість» і «горе» – то вже антоніми. Такі собі слова, що завжди злі одне на одне, сваряться і ніяк не зживуться разом. Ви це все вчитимете ще, – каже батько з відчутною усмішкою у голосі й остаточно підкорює самотнє філологічне серце.
– А мама і тато – це синоніми? – раптом запитує інша дівчинка, яка до цього мовчала і дуже уважно слухала.
– Твої – так. А мої – то точно антоніми, – по-дорослому констатує перша дівчинка.
Зависає незручна тиша. А через мить ця ж дівчинка додає:
– А от з нашою Галиною Ігорівною мій тато завжди стає синонімом.
Чоловік несподівано починає довго і нервово кашляти…
Юлія Фінковська
