Ніколи не давайте порад мамі сина-військового, дружині військового, якщо ваш вдома! Ви не маєте права вчити її жити, поки ваш спокійно спить у своєму ліжку. Ви не знаєте, як воно…
Ви не знаєте, що засинає вона не від втоми, а від виснаження страхом.
Ви не знаєте, що таке прокидатися серед ночі від панічної думки: “А раптом …”
Ви не знаєте, що таке боятися незнайомого номера телефону і боятися почути непоправне: “Ваш…”
Що таке читати новини і шукати там знайому назву підрозділу, від чого холоне кров.
Вона дивиться на телефон частіше, ніж на годинник… Бо найбільше у світі чекає лише одного слова: 4.5.0, що означає “У мене все добре”.
Не кажіть їй: “Не думай про погане”
Вона не думає – вона цим живе. Щохвилини.
Не кажіть їй: “Все буде добре”. Ви не провісник. Бо вона знає, що війна не питає дозволу, кого забирати.
Не кажіть їй бути сильною. Вона вже сильніша, ніж ви можете уявити. Бо тільки мама воїна знає, як це – віддати своє серце на фронт і продовжувати дихати.
Вона сміється… але часто через сльози. Вона живе… але постійно між молитвою і страхом. Вона говорить “тримаюсь”… коли всередині все розсипається.
Мама чи дружина військового не шукає жалю
Їй не потрібні порожні слова. Тому якщо не знаєте, як підтримати, краще мовчіть.
Не вчіть її, як правильно переживати цю війну, як правильно треба вам відповідати, коли ви самі задаєте не завжди тактовні питання.
Краще будьте поруч. Краще помоліться. Краще просто пам’ятайте, що поки її син чи чоловік тримає небо над вами – вона щодня вчиться жити з болем, який ви навіть не здатні уявити, бо ваш не там…
І знаєте… Мами чи дружини військових не плачуть на людях. Вони плачуть у молитвах.
І тільки Бог знає, скільки сліз коштує кожен наш світанок…
Радимо також прочитати: Окрім донатів: як кожен з нас може допомогти військовим та їхнім сім’я
Авторка – Леся Ікава
