Ми спілкувалися кілька днів, Валерій був ввічливий, хоча й проскакували дивацтва. Він дуже любив міркувати про те, як сучасні жінки зіпсовані грошима. — Їм усім потрібні лише ресторани, Мальдіви й телефони, — писав він. — Ніхто не хоче дивитися на душу, просто гуляти й розмовляти.

Я, як людина ввічлива, кивала (віртуально) й переводила тему, зрештою, у кожного свої травми. Може, його колишня дружина залишила його без квартири, хто знає? Я намагаюся не судити людей завчасно.

І ось, він запрошує на побачення, на вулиці, м’яко кажучи, не травень, а лютий. Термометр показує мінус 20 градусів, а з урахуванням вітру відчувається як усі мінус 25. Синоптики оголосили «помаранчевий рівень небезпеки», ДСНС розсилає смс із проханням не виходити з дому без потреби.

— пише Валерій. — Погуляємо, подихаємо повітрям, дізнаємося одне одного без мішури. — Валеро, — пишу я, — на вулиці мінус двадцять, ми перетворимося на крижані скульптури за десять хвилин, може, вип’ємо кави в кав’ярні?

— Я по кафе не ходжу, там сидять лише утриманки, які чекають, що їх нагодують, а мені потрібна супутниця життя, щоб зі мною і в вогонь, і у воду, і в мороз. Якщо тобі принципово, щоб я витратив на тебе дві сотні, то нам не по дорозі.

Мені стало безмежно цікаво подивитися на цього «виживальника», який вважає чашку американо ознакою утриманства. — Добре, — написала я. — Парк так парк, о 19:00 біля головного входу.

Я відкрила шафу й дістала термобілизну, товсту кофту, і нарешті — гірськолижний костюм. На ноги — черевики на товстій підошві з вовняною шкарпеткою, а на голову — шапку-вушанку.

Подивилася у дзеркало, з відображення на мене дивився полярник перед виходом на крижину. — Ну, тримайся, Валеро, — підморгнула я собі й вийшла в крижану темряву.

Я приїхала до парку рівно о 19:00, мороз щипав за щоки (єдине відкрите місце), сніг скрипів під черевиками, людей — жодної душі, нормальні люди, включаючи «утриманок», сиділи в теплі.

Біля входу стояв він, і був одягнений в осіннє пальто. Валерій переминався з ноги на ногу, підстрибував і дув у кулаки, його ніс уже набув відтінку стиглої сливи, а вуха палали багряним.

Я підійшла до нього. — Привіт, — сказала я глухим голосом з-під шарфа. Валерій окинув мене поглядом, очікуючи побачити фею, яка тремтітиме на вітрі в капронових колготках, даючи йому можливість проявити чоловічу шляхетність (чи просто помилуватися стражданнями), а побачив співробітника ДСНС на виїзді.

— Привіт, — простукав він зубами. — А ти… ґрунтовно підготувалася. — Ти ж сам сказав: і у вогонь, і у воду, я вирішила почати з холоду. Ну що, йдемо гуляти й дихати повітрям?

Ми пішли алеєю, це була найдивніша прогулянка в моєму житті.

— Як тобі погода? — спитала я світським тоном. — Бадьорить, — видушив він, його обличчя вже не рухалося, говорили лише губи, які синіли на очах. — Я люблю зиму, вона перевіряє людей на міцність. — Згодна, — кивнула я. — До речі, про утриманок, розкажи докладніше про свою теорію, чому кава — це ознака продажності?

Я бачила, як йому боляче говорити (холодне повітря обпікало горло), але він тримався, бо принципи важливіші за здоров’я. — Тому що… — його голос тремтів, — стосунки мають будуватися на інтересі одне до одного, а не до гаманця. Якщо дівчина не може просто погуляти, а одразу вимагає «кормушку», значить, вона споживачка.

— А якщо дівчина просто не хоче отримати запалення легень? — уточнила я, поправляючи капюшон. — Це відмовки, — відрізав він і тут же сильно шморгнув носом. — Хто хоче — шукає можливості, треба тепліше вдягатися. — Так я й вдяглася, — я розвела руками, демонструючи свій об’ємний силует.

— А от ти, здається, не дуже, тобі не холодно? — Мені нормально! — огризнувся він, хоча його трясло так, що це було видно навіть у темряві парку.

Минуло 10 хвилин, ми дійшли до центральної площі парку, там стояв зачинений кіоск із кавою. Валерій подивився на нього з великою тугою. — Може, повернемося? — запропонував він. — Щось вітер посилився. — Та ти що! — вигукнула я. — Ми тільки прийшли, ти ж хотів дізнатися душу, давай поговоримо про літературу. Ти любиш Джека Лондона? У нього є чудове оповідання «Розвести багаття», там чоловік замерз на смерть, бо недооцінив мороз…