Усі шістдесят жінок під’їзду віку Зайчика (від 10 до 60 років) цього ранку були на диво загадковими. На обличчі кожної читалася абсолютна впевненість, що послання адресоване саме їй.
— Як це зворушливо, — розчулилася одна з жінок. — Справжній чоловік і романтик. Я-то думала, так зараз не залицяються.
— І не кажіть, — підхопила інша. — І тільки одна єдина знає, що це написано тільки для неї.
— Уже вона точно знає! — залилася рум’янцем перша. — Але не розповість нікому.
— Це моїй Марійці писали, — зауважив мигцем батько однієї з гіпотетичних Зайчиків.
— Ну-ну. Помилок же немає! — заперечили жінки.
— Та й почерк рівний, — не здавався батько. — Не сліпий писав.
Слово за слово — і розгорівся конфлікт статей, поколінь і соціальних верств. З мордобоєм, лайкою і розірваними пацьорами. Приїхав наряд міліції, пів години милувався побоїщем Зайчиків під’їзду, познімав усе на телефони й лише потім розняв усіх.
Вранці напис змінився: «Зайчику з 6-го поверху, я кохаю тебе». Зайчики з інших поверхів почувалися украй ображеними.
— Це ж треба такою сволотою бути, — обурювалася екс-Зайчик років сорока з п’ятого поверху. — Розмальовувати воно розуму багато не треба. Подарував би квітів чи що.
Зайчики з шостого поверху зверхньо поглядали на всіх і мрійливо дивилися вглиб себе. Цю мрійливу задума не оцінив чоловік однієї із Зайчиків: він посварив дружину і ще й поштурхав її — для більшого задоволення публіки.
Наступного дня напис знову змінили: «Пардон, помилка. Зайчику з 5-го поверху! Люблю тебе». З шостої ранку підтягнулися глядачі з сусідніх під’їздів. І недарма: рівно о сьомій біля під’їзду скривджена жінка з шостого поверху надавала ляпасів своєму ревнивому чоловікові.
Наряд поліції викликав підмогу, і вже трьома екіпажами вони реготали й робили ставки. Після всього розняли забіяк і оформили двадцять три адміністративні порушення.
Вранці на асфальті красувалося: «А чого всі ці кури щоки понадимали? Зайчик мій — чоловік з п’ятого поверху. Люблю тебе, Зайчику!»
Начальник ЖЕКу прочитав, ахнув і одразу викликав поліцію та чотири екіпажі «швидкої допомоги».
— Навіщо чотири? — дивувалася диспетчерка.
— У нас на п’ятому поверсі чотири Зайчики живуть. І всі одружені.
Санітари винесли двох постраждалих, ще один Зайчик вийшов сам, гордо оглянув публіку, пригладив різко посивіле волосся, глянув на карети «швидкої» і знепритомнів.
— А де четвертий? — загомоніли люди.
Невдовзі з під’їзду вийшов останній Зайчик — чисто поголений, у свіжій сорочці. За ним вийшла його дружина, поправила чоловікові зачіску і сліпуче всміхнулася сусідам.
— Це ж я писала. Своєму. Люблю його — от і написала. А що, не можна?
Натовп отетерів.
— Нормальна я, — знизала плечима жінка. — А ви?..
Авторка – Василина Іванова
