Відпочинок Життєві історії

“Знайомся, це – Сільвіо. Я за нього виходжу заміж. А з тобою ми розлучаємося”

Відправив дружину на Кіпр, а вона звідти повернулася з новим чоловіком.

Його погляд був настільки незворушно-камінним, що, здавалося, ввібрав якийсь непосильний нелюдський тягар. Мовчанка гнітила безвихіддю. “Що сталося, Василю? – хапаюся за рятівну соломинку найтривіальнішого запитання.

І відразу ж виправдовую невідомо кого: – Хай там як, не варто мовчати. Ти поговори… А як сьогодні погано, то завтра, може, буде не гірше”. В його очах нарешті виринає якийсь натяк на промінець усмішки. П’ємо вже прихололу каву.

Не зустрічалися десь зо три роки, і ось тепер… Це так не схоже на життєрадісного, завше впевненого в собі Василя. Традиційно тон розмові задавав він. Але сьогодні він наче у позачассі. Залишені без відповідей запитання, розгубленість чи, може, зацикленість на спогадах.

“Твоєму Іванкові вже чотирнадцять… А Галя так само, як і раніше, не підвладна часові. Її, вибач, ваша Марійка вчиться в Києво-Могилянці?” – мої слова, схоже, оминають Василя. Позираю на годинник. А секундна стрілка повзе.

“Ти нічого не знаєш… – він говорить не запитально, а стверджувально. – Галя живе у Швейцарії. Діти – з нею”.


І тепер настає моя черга опинитися в ірреаліях. У пам’яті – травнева днина з квітучими яблунями і теплим пахучим дощиком. Василь та Галина біля щойно збудованого власного двоповерхового помешкання. Вони настільки схожі, аж світяться щастям. Дощ зовсім притихає.
“Тату, – показує Марійка, – яка райдуга, бачите…”.

Відтак ми гомонимо в альтанці. Коли Галина виходить по вино і цукерки, Василь пояснює: “Я Марійку вдочерив. Вона відразу стала своєю. Як сприйняла народження сина? Та з Іванком вони як найрідніші”.

Галина і Василь зустрілися в Чехії: тоді він працював далекобійником, а вона разом з приятелькою належала до шукачок заробітчанського щастя на чужині. От і попросилися, щоб підвіз.

“Так закінчилося моє холостяцьке житіє”, – жартував недавній “вічний парубок”. До своєї двокімнатної квартири у Рівному забрав і доньку Галинину (дівчинкою раніше опікувалася бабуся в Славуті). Мабуть, він Галині ніколи й не докоряв: така доля, красива й розумна випускниця Київського інституту культури, дитя поза шлюбом – радше типовий, ніж незвичайний випадок.

“Я сказав: почнімо з чистого аркуша. І от… Вона така вдячна, така надійна. Думаєш, без неї моя фірма була б такою? Не побудувалися б ми так. Вона має підхід – і до працівників, і до перевіряльників. Часом аж не віриться, що то все відбувається зі мною. Ніколи не сподівався, що випаде таке щастя. Якби ми не зустрілися, хіба б то було життя”.


Василь торкається мого плеча. У кав’ярні, зіпершись на лікоть, куняє втомлений сивочолий вусань-бармен. За сусіднім столиком двоє молодих жінок нервово курять, мабуть, на когось чекаючи.

“Ми з Галею ніколи-ніколи й не посварилися. Вона дуже працювала в офісі. Щоб хоч трохи переключилася і поправила здоров’я, купив їй путівку на Кіпр. Щодня телефонувала… Коли верталася, я її зустрів у Борисполі. Підношу квіти, хочу обійняти. А вона: “Знайомся, Сільвіо”. Тоді повертається до високого чоловіка, щось каже по-англійськи. І знову до мене: “Я виходжу за нього заміж. Дітей забираю”. Я тоді як здурів, так і зостався стояти серед натовпу.

Наступного дня вони прийшли в офіс. Галина: “Усі документи в суді. Поїхали”. “Але ж я тобі не дав розлучення. Чому ти так?” – кажу. “Я не маю часу з тобою говорити. Ось мій адвокат, він тобі все пояснить. Грошей для правильного рішення суду в мене, точніше – в Сільвіо, вистачить. Я не маю часу! Ми через десять днів летимо.

Все! Ти хочеш, щоб діти скніли тут, щоб ми щоночі ждали бандитів, кого завгодно? У них там – майбутнє”.
Я щось хотів заперечити, довести… Потім говорив з дітьми. Вони плакали, тулилися до мене. Коли ввійшла Галина, казали, що хочуть залишитися тут. Але… Поїхали з нею. Може…”.


Не даю йому договорити. Аби перевести мову в іншу тональність, доводжу щось у стилі загальприйнятої абракадабри. “Ну чого ти, дітям там, певно, буде краще. Галина, може, керувалася інстинктом матері. Ти ще знайдеш собі, – продовжую говорити, аби знову не опинитися в полоні гнітючо-вбивчої тиші, – після кавалькади аргументів знову заганяю розмову в глухий кут:

– А ти і Галина були ж такою сім’єю! Про таку не могли й мріяти. Вам так поталанило і в матеріальному плані… Що вдієш, так завжди не буває… Ще хтозна, як ліпше.

Зрештою, Василь махає рукою: “Та розумієш, Марійка, Галина донька, телефонувала. Казала: тату, ми з Іванком все одно повернемося. До кого? Я вже продав будинок. Хоча … квартиру в центрі міста заповів синові. Але ж його вік…”.

– Що ти мелеш… – не витримую. – Стрілятися будеш чи що?

“Подивися на мене. Нічого не бачиш?” – “Та ти такий засмаглий жеребець…” – “У мене рак крові. Все закінчено”…

Нещодавно я зателефонував Василеві. У відповідь – довгі гудки.

Віктор ВЕРБИЧ