Життєві історії Сім'я

Їй потрібен був інкубатор, а не невістка

Це було як у сюжеті з жіночого роману… Світлані запропонував одружитися Руслан, якого вона потай кохала. Нарешті, у неї буде чоловік, а у її дітей – батько…

З Андрієм Світлана одружилася радше не через кохання, а всупереч почуттю до іншої людини. Чи шкодує? Так, з висоти прожитого, може, й розуміє, що вчинила дурницю. Але тоді перспектива залишити домівку, де хвора мама і ще кілька братів з сестрами, видалася привабливою…

Як це часто буває, райське життя у шлюбі тривало недовго. Андрій полюбляв зайти в бар і не повернутися на ніч додому.

Вирішили перебратися в село, у бабину хату. Бог дав двійко діток – хлопчика та дівчинку. Думала, що, маючи дітей, власне господарство, город, чоловік зміниться. Та все марно.

Світлана вперто тягнула біду, приховуючи від батьків, що сім’я розвалюється. Справно готувала їсти і чекала додому чоловіка.

Андрій приходив на ранок, влаштовував скандали. Доходило до дикості: при синові зривав з дружини одяг, ґвалтував, ще й повчав сина, дивись, мовляв, як потрібно „зі стервами поводитися”. Одного разу повернувся о четвертій ранку.

– Пити дай, – кинув з порога.

– Де волочився, там треба було й напитися.

Покликала Марійка, і Світлана пішла в кімнату до дітей.

– Нікуди не підеш. Сиди тут! – Андрій вдав, що йому погано.

Світлана набрала кварту води й поставила поряд. Присіла навпочіпки біля газової грубки. Раптом відчула гострий біль у голові – кружка поцілила у скроню. Цей випадок таки поклав край знущанням.

Наступного дня приїхали Світланині батьки. Звичайно, не повірили, що дочка „впала”. „Ти з ним не будеш жити, – підписав вирок батько. – Збирайся, поїдемо додому”.


Це було як у сюжеті з жіночого роману… Руслан зателефонував увечері 31 грудня і заявив, що хоче зустріти Новий рік з нею.

– Я розлучена, у мене двоє дітей… Не морочи мені голови, я не хочу зайвих проблем, – застерегла Світлана, але в душі все ж сподівалася, що він таки її не послухає.

Ще б пак! Саме його, Руслана, потайки кохала всі ці роки. І заміж вийшла, тамуючи почуття до високого красеня. Якось прийшла на роботу до брата. Замість нього вийшов він, аби сказати, що брат зайнятий. З того часу думками завжди поверталася до нього…

Новий рік зустріли на ура. Світлана знічев’я пересолила усі страви. На ранок випровадила хлопця, не хотіла, аби застали батьки.

Руслан зник так само раптово, як і з’явився. Прийшов через кілька місяців, якраз на перший день Великодня, і з порога заявив збентеженій Світлані: „Я хочу з тобою жити!” Батька, до думки якого в сім’ї прислухається найбільше, вдома не було. Мама як мама, право вибору залишила за дочкою: „Вирішуй сама, дитино. Тобі з ним жити”.

Руслан швидко знайшов спільну мову з її дітьми. Трішки ласки та цукерки – що ще потрібно, аби завоювати дитячу прихильність? Молоду жінку, спраглу за чоловічою ласкою та увагою, і завойовувати не потрібно було. Світлана вірила, що може знайти щастя в новому шлюбі.

Однак коханий десь зник. Довго не з’являвся. До Світлани почали доходити чутки, що навіть десь одружився. Сумніви розвіялися водночас.

– Доцю, – долинув до Світлани, яка в цей час була у ванній, голос матері, – виходь, свати прийшли!

– Що ви, мамо, жартуєте…

– Справді, Руслан зі сватами вже на порозі.

Жінка навіть не встигла зрозуміти, чи ображатися за таку недипломатичність, чи радіти очікуваній події. Подружжя вирішило, що мешкатимуть у Світланиних батьків (несподівано з’ясувалося, що у квартирі Руслана, в якій він жив з матір’ю, за борги обрізали світло).

Водійської зарплати Руслана явно не вистачало для того, аби утримувати сім’ю, тож Світлана влаштувалася на приватну фірму, де працювала дружина брата.

Не перечила, коли чоловік став регулярно забирати зарплату й сплачувати квартирний борг: „Увімкнуть світло, тоді переберемося у нашу квартиру”, – переконував чоловік.

Ледь вдавалося залишити кілька гривень на проїзд до лікарів, бо вже на той час завагітніла. Про солодощі для дітей не було й мови.

Родичка, яка працювала на фірмі бригадиром зміни, стала потайки залишати частину грошей, бо знала напевне, що витрачає їх Руслан аж ніяк не для погашення боргу. П’яного, в оточенні дівиць не раз зустрічала біля барів, заставала у квартирі, куди інколи навідувалася. До часу не казала, аби не засмучувати братиху.


… У пологовий чоловік майже не навідувався. Однак обіцянку виконав, забрав Світлану з сином у квартиру. На якийсь час маленька дитина, яка з’явилася у помешканні, згладила усі гострі кути, згуртувала родину навколо себе. Та тривало це недовго. Руслан і свекруха поставили вимогу, аби Світлана … здала своїх дітей від першого шлюбу в інтернат!

Це було справжнім потрясінням. Сяк-так вдалося вмовити залишити меншу донечку, яка часто хворіла біля матері. Старшого сина змушена була відправити до своїх батьків. Миколці дозволили іноді провідувати маму, але недовго.

– Чого прийшов? Немає тут твоєї мами. Біжи додому, – зустріла якось малого школяра на порозі свекруха.

– Мамо, – не раз благав, – я хочу бути з тобою, не проганяй.
Материнське серце краялося від розпачу, але переконувала малого, що „так потрібно”.

Потім життя Світлани у людей, які виявилися їй чужими, стало геть нестерпним. Свекруха з внуком та сином переселилися в окрему кімнату, врізали замок і відокремилися від молодої жінки. Стали самі собі варити, годували маля. Світлану до дитини не підпускали. Усе, що вона готувала, мати Руслана виливала у помиї.

– Я зрозуміла, що їм не потрібна. Ні Руслану як дружина, ні свекрусі як невістка. Вони тільки використали мене як донора. Одного разу свекруха так і сказала: „Нам потрібен спадкоємець”, – сумно посміхається Світлана.


Після десяти місяців знущань і приниження Світлана не витримала й зателефонувала додому, аби батько терміново приїхав і забрав її з малюком.

Візит перетворився на справжнє пекло. Малюка батьки стали смикати, мало не розірвали. Довелося міліцію викликати. Тато Світлани спересердя ледь не наїхав на Руслана, який став на шляху і все кричав, що заберуть сина тільки через його труп.

Аби уникнути трагедії, вирішили обговорити ситуацію. Світлана залишилася ще на якийсь час. Але це була радше відстрочка того, що мало трапитися – наступного разу вже ніякі вмовляння не завадили Світлані забрати дитину і вибратися до батьків.

Тепер вона з трьома дітьми живе у батьківській хаті. Коли у двері дзвонять, вона все ще здригається і шукає поглядом малюка. І хоч колишній чоловік стверджує, що через суд, а таки поверне сина, Світлана у це не вірить. А дівчат, які легковажно зважуються на шлюб з людиною, яку ледь знають, настійливо застерігає: „Думайте добре, що робите…”

Сергій ШИНКАР