Здоров'я та краса Консультація лікаря

Нейрохірург: “Коли, здавалося б, нічого не вже не вдіяти, іноді трапляються дива”

Лікар розповів, як повертають людей із того світу і про дива, які іноді трапляються всупереч медичним постулатам.

Цікава розмова з лікарем-нейрохірургом Валентином Кухаруком.

– Валентине Федоровичу, Ви обрали фах не просто лікаря, якого зазвичай найменовують охоронцем здоров’я. Праця нейрохірурга – це вже мистецтво рятівника, коли пацієнт опинився на межі між життям і смертю. Що спонукало до такого вибору?

– У цьому – частинки долі, моїх бажань, порад інших, випадковості. Лиш в останньому класі зрозумів, що хочу здобути медичну освіту. А сім’я наша особливих матеріальних статків не мала. Вступити до медичного інституту, як знаєте, тоді було важко.

Я закінчив Чернівецький медінститут (нинішня академія) як хірург. Так склалося, що після двох місяців стажування я почав працювати в нейрохірургії – асистував під час операцій, бував у товаристві нейрохірургів. Видно, щось позитивне побачили в мені лікарі. Та й спеціалізація нейрохірурга була до душі. Вже пізніше остаточно переконався: це саме те, що я завжди шукав у медицині.

– Вам довелося неодноразово, образно мовлячи, витягати людей уже майже з того світу. Вимордувана болями людина чекає, аби все скінчилося, родина опустила руки, чекаючи на найгірше…

– Найчастіше це не настільки складні випадки. Скажімо, після аварії людина отримала черепно-мозкову травму. Не прооперуєш її, будеш зволікати – загине. Це для нас вважається банальною повсякденною працею. Але й не рідкість набагато складніші операції.

Правда, сподіватися на інше не варто: нейрохірургія – це такий рубікон, коли людина однією ногою – на цьому світі, іншою – на іншому. Порятунок залежить від багатьох факторів, зокрема й прагнення самого пацієнта одужати, від майстерності лікаря.

Буває, що й ми самі вже не віримо. Але все одно тоді, коли, згідно з викладеною в книзі теорією вже нічого не можна вдіяти, ми докладаємо всіх зусиль, сконцентровуємо всю волю. Тоді робиш все, що можеш і не можеш, і буває – звершується диво.

– Мабуть, воно не забувається?

– Кожен лікар про це пам’ятає. Коротко – лише про один, коли лише починав працювати у Луцькій міській клінічній лікарні.

Під час однієї з ургенцій привезли молодого чоловіка. Він отримав черепно-мозкову травму. Під час огляду сиптоматика вказувала на вкрай тяжкий стан з критичним здавленням головного мозку. Гематома була дуже великих розмірів. За нашими шкалами градації це вже практично означало смерть мозку.

Але вдалося швидко прооперувати цю людину, забрати гематому. Вперше в житті на цьому юнаку я провів таку процедуру, яка називається реклінація мозку. У критично здавленому мозку наступають безповоротні зміни, після яких – смерть, незважаючи на будь-яке медикаментозне лікування.

Вперше ще на операційному столі нам вдалося частково налагодити роботу мозку. Довго хлопець одужував. Ще двадцять п’ять днів перебував у реанімації, після цього – більш як місяць лікувався у нашому відділенні.

Перших чотири місяці він не ходив, одна частина тіла була паралізована. Але великим здобутком ми вважали, що цей хворий залишився живим. Тепер я вряди-годи зустрічаюся з ним на вулицях Луцька.

Чоловік ходить без допомоги милиць, має сім’ю, двох діток. Це людина, яка знайшла себе в суспільстві, живе повноцінним життям. Такого результату вдалося досягти завдяки нашим спільним зусиллям, зокрема – колег реаніматологів, які буквально виходжували хлопця.

Чому я згадав саме цей випадок? У нас було дуже багато хворих із подібною симптоматикою, яких у 95 – 98 відсотках не вдається врятувати. На жаль… Але коли рятуєш таких хворих, відчуваєш надзвичайне піднесення.

– І це дає силу для подальшої праці?

– Звичайно. Тоді відчуваєш себе наче на крилах. Недарма навчався в інституті, ходиш ночами на операції, їздиш на курси. Тоді переконуєшся: наша служба здатна зробити надзвичайне.

– Невже вам не переїхати до столиці?

– Якщо відверто, коли проходив стажування у київських установах, декілька разів за кордоном, неодноразово просили залишитися там працювати. Пропонувало до цього долучити й наукову роботу. Але я в душі – лікар-практик. Люблю бачити, якщо хочете – пожинати плоди своєї праці.  Мені хочеться кожну операцію провести якісно, допомогти кожній людині.

– Зазвичай ви бажаєте собі…

– і всім здоров’я духовного та фізичного! Тих моральних принципів, які сповідує “Сім’я і дім”: міцна сім’я, родина – моральна основа щастя. Нині надзвичайно відповідальний час. Будьмо гідні його!

Віктор ВЕРБИЧ