Життєві історії Сім'я

Коли абонент – не абонент

Вона сиділа на вікні, звісивши ноги в безодню ночі. Самотній Місяць заглядав просто в очі, а через них – у душу. Голос у телефоні повторював: “Абонент не може прийняти ваш дзвінок…” Що ж сталося?

Aбонент тимчасово був відсутній. Усі її намагання налаштуватися на роботу були марними. “Провести презентацію Вашої торгової марки на території набережної річки в літній період”, а далі… прірва. Як конкретно презентувати цей горезвісний продукт, ніхто ніяк не міг придумати. Звичайно, помордувавши себе з півгодини, зазвичай їй вдавалося витягти з голови хоч якусь симпатичну ідею. Сьогодні ж усе було по-іншому, і винний у цьому відсутній абонент.

– Ні-ні, не потрібно про нього думати. Про нього я подумаю пізніше, потім. Пізніше не виходило, виходило зараз. Як дивно влаштоване життя. Чи так, чи ніяк… Ні. Тоді б я зовсім померла від туги. Думаючи про нього, я живу. Моє життя в ньому. Я постійно говорю про це, навіть кричу, а він чи не розуміє, чи не хоче розуміти, чи не може…

„Абонент тимчасово відсутній”. Іноді це “тимчасово” триває занадто довго, от як зараз, і тоді я починаю божеволіти. Щоб чекати, потрібно дуже багато сил, а в мене їх мало, дуже мало. Я лише слабка жінка.

Глибоко зітхнула і знову повернулася до комп’ютера. І навіщо сьогодні приїхала – незрозуміло. Адже вихідний. Відпочивай і веселися, однак зовсім не весело. Знічев’я приїхала попрацювати, щоб час даремно не пропав. Але й робота вже не допомагала – занадто довго абонент тимчасово був відсутній. Рішуче вимкнула комп’ютер.

Затягла пояс короткого пальто, закинула довгий кінець шарфа за спину, замкнула офіс, дзвякнувши ключами об залізні двері, і вийшла в дощ. Це був перший дощ цього року. Ні, парасолька їй не потрібна. Краплі, мов сльози, котилися по обличчю, тому що своїх сліз не було, тому що не хотілося себе шкодувати.

Перший дощ, щось нове, а це означає, що у природі відбулися якісь зміни.

Але і цей міраж розприскала врізнобіч брудна вода з калюжі. Інстинктивно встигла відскочити. За всіма параметрами день був втрачений і невдалий. Вона вже зрозуміла, чим цей день закінчиться. Вона сяде в барі, заліпить очі кружальцями огірка і крізь них дивитиметься каламутним поглядом у зелену завісу навколишнього світу. Час як хвиля: накотить і відступить, а коли вона вийде у вогку сльоту провесни – уже буде ніч.

Закине голову, витягнувши шию, відкриє вологі губи і питиме місяць. Місяць – це величезна жовта куля посеред чорного неба. Вона знала: ця куля котилася, щоб розчавити її, але вона встигла через чарівну соломину випити його, як молочний коктейль. Утім спрагу і тугу вдалося угамувати ненадовго.

– Де ж ти? – одним глибоким подихом видихнула і, хитаючись під поривами неіснуючого вітру, посновигала додому.


Сьогодні в цього чоловіка був особливо божевільний день. Не те що б зовсім нічого не виходило, але несподівані казуси траплялися на кожнім кроці. Вранці на стоянці машину “підперли” і довелося разом зі сторожем по цій сльоті штовхати чиюсь “копійку”. Розвертаючись, він зніс собі праве дзеркало. Дрібниці, але приємного мало.

У начальника, не встигши відкрити рота, потрапив під гарячу руку – той звинуватив його у всіх смертних гріхах. Щоб не бути вбитим на місці, довелося згадувати відомий указ Петра Першого: “Розмовляючи з начальством, підлеглий мусить мати хвацький і придуркуватий вигляд, щоб не бентежити начальство розумом своїм!”.

Ґрунтовно завалений „партійним завданням” на тиждень уперед, він тишком-нишком чкурнув з офісу. Зайве перебування тут дуже напружувало, та й було зовсім непотрібним, бо ж однаково основна частина роботи проходила “у полі”. Але в цьому самому “полі” йшов дощ.

Постояв хвилин сорок у заторі. Дістався до повороту у двір по вибоїнах, сяк-так вибрався, але далі чекала нова неприємність. До обіду акумулятор мобільника розрядився остаточно.

Залишилося тільки спересердя довбанути по передній панелі, аби вихлюпнути зайві емоції. Зупинятися було зась – справи гнали вперед.

Пообідати заїхав у кав’ярню до давнього знайомого. На щастя, застав його на місці. Під пельмені з грибами і кухоль пива обговорили всі насущні справи. Звідси ж вдалося зробити кілька найнеобхідніших дзвінків. Далі знову чекала дорога, колами, під першим весняним дощем. Лише раз за день щось приємне і тепле ворухнулося в душі, коли проїжджав через центр. Там її офіс, де завжди тепло, весело і легко.

– Ні, сьогодні не встигну…

Він зітхнув і знову натиснув педаль газу. І так весь нескінченний день. Увечері була зустріч за містом з друзями і односправцями. Тяжко, коли односправці є друзями і навпаки.

Вже вночі вирішив повернутися додому, аби не брати участі “у продовженні бенкету”. Втомлений, майже на автопілоті, летів порожнім шосе, як привид. І відчував, що все життя – як гостра, натягнута над шосе струна. Від напруги вона дзенькає довго і тонко.


Вона відчинила вікно в порожнечу, у безодню двору. Хвилею в обличчя вдарив легкий морозець ночі. Сіла на широке підвіконня, притисла коліна до грудей. Дістала тонку сигарету.

Загалом не курила, але зараз треба чимось зупинити тремтіння в руках. Тремтіння, таке схоже на вібрацію натягнутої струни, що видає в тиші ночі низький, ледве вловимий звук.

Вона сиділа на вікні, звісивши ноги в безодню ночі. Самотній Місяць заглядав просто в очі, а через них – у душу. З’явилася думка, тихенько поблукала в голові, вирвалася й почала повільно підніматися до зірок.

– Добре б навчитися діставати задоволення від самотності. Ні за ким не сумувати, нікого не чекати. Чи злетіти й кружляти над світом, а потім підлетіти і заглянути в його вікно. Він там з іншою жінкою? Ні!!! Я знаю, що ні. Він приймає душ. Я, мов туман, просочуся навіть туди. Оповию його втомлене тіло тонкою ниточкою свого тепла. І він відчує, він обов’язково відчує, що я поруч.

Я буду з ним, доки його втомлена голова не впаде на подушку. Він засинає майже одразу, тому що занадто втомлюється. Я поцілую його заплющені повіки з довгими віями і вилечу в ніч, у відчинене вікно, у свою щасливу самотність.

Холодний порив нічного весняного вітру знову повернув на вікно. Зіщулилася від холоду, закрила раму і пірнула під ковдру. Обняла плюшевого зайця, заплющила очі й заснула з надією, що завтра він сам зателефонує.


Назавтра був вихідний. Сонячний промінь нахабно заліз просто в око і почав смикати вії. Про те, щоб не прокинутися, не могло бути й мови. У такий ранок увесь світ здається рожевим.

Умилася рожевою водою з-під крана, з’їла рожевих пряників на сніданок і відчинила рожеве вікно в рожевий світ. Узяла рожеву ганчірочку і піну для вікон у рожевому тюбику. Вона чистила вікно, щоб краще було видно рожевий світ. Узяла слухавку і набрала номер, відтіля зазвучала добра, весела, весняна і рожева музика Вівальді, але відповів не його голос. Рука завмерла в повітрі.

– Олексію???

– Ні, це вже не його номер, – і гудки відбою. Світ перестав бути рожевим. Як так? Вона хотіла розділити з ним цей рожевий ранок, а це вже не його номер!

Втім, він попереджав: не треба переживати і хвилюватися. Спробувала посміхнутися, але веселіше не стало. Добре, отже, завтра він зателефонує сам.

Усього на кілька днів перервалася тонка ниточка зв’язку, а в душі вже оселився сум. Спосіб не мучити себе очікуванням вона знала тільки один – робота. Зранечку в офіс. Звіти, папки, угоди, а після обіду в магазин, де можна просто поспілкуватися з людьми. Побачила знайоме обличчя, але хто – не згадала. Підійшла:

– Для Вас романтична листівка, – посміхнулася.

– Спасибі. Передавай там усім привіт, – і пішов.

А на душі неспокій. Він мав якесь важливе, дуже важливе значення в житті. Згадала!!! Зубами за повітря, головою об холодильник! Це ж його найкращий друг. Він достоту знає його новий номер. Пам’ять, проклята пам’ять!

Вона завжди спізнюється. І знову жити сумнівами, чеканням і страхом за нього. Розштовхувати руками хворі, напружені думки, які лізуть у голову. А дні здаються порожніми, а ночі – нескінченно довгими і чорними.

Стоїть у тролейбусі на задній площадці, а погляд так і скаче з однієї машини на іншу в пошуках знайомого номера. А він несеться десь по розігрітому асфальті, дорогами цього ж міста, тільки чомусь не потрапляє їй на очі.


Не розрюмсатися допомагає тільки фотографія. Сумні очі, напівусмішка на губах, але так обіймати не може людина, яка не кохає. І не намагайтеся довести їй протилежне. Вона все одно не повірить. І знову в роботу з головою.

„Навіщо ти себе так мордуєш? Зовсім бліденька стала, з ніг падаєш”, – каже мама. А їй так легше, так треба. Адже він так може, отже, зможе і вона.

У торговому центрі в обід задуха і майже жодного відвідувача. Вийшли з подружкою на сонечко погрітися. Воно вже майже гаряче, тому що майже настала весна. Подружка розповідає про нових знайомих, а вона слухає у піввуха і блукає поглядом навколо. Погляд зупиняється за двох чоловіках, що йдуть до чистенької машини знайомої марки. Знайома хода, знайома спина… Перехопило подих, сонце різонуло по очах.

– Зачекай, – задихаючись, бурмоче подружці і майже бігом поспішила до нього.

Він начебто відчув – озирнувся.

– Я чекаю людину. Не можу, зайнятий. Ось мій службовий. Я тобі зателефоную.

Захлинаючись від радості, вона навіть не могла нічого путнього сказати. Головне, що він знайшовся, він живий, а отже, і її життя триває.


Він зателефонував, потім приїхав і повіз її з собою. Вона пригорнулася до його плеча.

– Вимкни, будь ласка, телефон, – попросила. Він погодився.

– А тепер я тобі зателефоную.

– Навіщо? – здивувався він.

– Чуєш “Абонент тимчасово відсутній”?

– Ну?

– Це неправда. Тепер це неправда. Адже ти поруч зі мною, – і вона засміялася.

Це був сміх справді щасливої людини.

Ганна ЄМЕЛЬЯНОВА