Іван Даценко народився в селі Чернечий Яр Диканського району на Полтавщині 27 листопада 1918. Після закінчення школи він вступив до Писаревщанського зоотехнічного технікуму, а згодом пішов на службу в Червону армію. В 1940-му закінчив Оренбурзьке авіаційне училище. Під час Радянсько-німецької війни служив у бомбардувальній авіації дальньої дії. Часто вилітав знищувати військово-промислові об’єкти німецько-фашистських загарбників.

Усі, хто знав Івана Даценка, в один голос стверджували: це був упевнений в собі чоловік, з гострим розумом і надзвичайною витримкою, готовий будь-якої миті швидко ухвалити рішення. Так 22 червня 1942 під час бомбардування ворожого аеродрому неподалік міста Орел у літак Даценка влучив снаряд. Командир скерував літак до лінії фронту, зробив усе, щоб врятувати екіпаж, і лише тоді сам катапультувався.

У серпні 1943 року за плечима старшого лейтенанта Івана Даценка було більше 200 бойових вильотів, поранення та повернення у лави радянського війська. За особливу мужність при виконанні військових завдань Даценка нагородили орденом Червоного Прапора, медалями, а 18 вересня 1943 присвоїли звання Героя Радянського Союзу.

Проте 18 квітня 1944-го сталася трагічна подія: Іван Даценко загинув під час бомбування зайнятої німцями станції Львів-ІІ.

Так думали всі. У рідному селі відважного земляка шанували як героя, і навіть планували перейменувати село на його честь, встановити пам’ятник… Та раптом «зверху» надійшов таємний наказ: вшанування пам’яті Даценка зупинити. Довгих 30 років пройде, поки стануть відомі причини таємничої заборони.

• Знай наших: Марія Примаченко. Її картини впізнаєте з мільйона інших

“Здоровенькі були!” – сказав вождь… українською

У 1980-х відомий радянський танцівник Махмуд Есамбаєв розповів кореспондентові газети «Советский экран», що 1967 року в складі радянської делегації відвідав Канаду і зустрічався з вождем племені ірокезів, українцем за походженням. Але тоді на слова народного артиста ніхто не звернув уваги.

Лише за кілька років в інтерв’ю газеті «Труд» Есамбаєв розкаже докладніше про неочікувану зустріч з «українським» вождем.

А було все ось як… У складі радянської делегації видатний майстер народних танців приїхав до Монреаля (Канада) на виставку «Експо-67» продемонструвати свій талант закордонній публіці. Його танець Вогню настільки захопив канадського прем’єр-міністра Лестера Пірсона, що можновладець запропонував обрати подарунок, який танцюрист забажає. Есамбаєв відповів, що хоче побувати в індіанській резервації і подивитися, як живуть і танцюють справжні індіанці.

«Того дня був вихідний. Приїхали ми в резервацію. Одночасно танцювали 800-900 осіб: чоловіки, жінки, діти. Красиво неймовірно! Я питаю: «А де вождь?» І тут побачив, що назустріч йде високий, міцної статури чоловік. Увесь розмальований, на голові — святковий убір із пір’я. Поруч з вождем стояла його прекрасна дружина-індіанка. Аж тут він вклонився і каже: «Здоровенькі були! Добрий день. Щасливий зустріти Вас. Ласкаво прошу до моєї хижі»…

Чоловік назвався Іваном Даценком з-під Полтави. Його англійське ім’я — Джон Маккомбер, але в племені вождя називали «Той, хто пройшов крізь вогонь» («Penetrating Fire»).

Дружина вождя поставила на стіл галушки та українську горілку. За столом вождь запитав: «А українські пісні ви знаєте?» І красивим баритоном затягнув: «Розпрягайте, хлопці, коней, та й лягайте спочивать…»

Вождь попросив надіслати йому фото рідних серцю краєвидів, адже дуже сумував за Полтавою, куди він ніколи не зможе повернутися. Не дивно, адже після доповідей агентів КДБ, що входили до складу делегації, на Батьківщині зниклого безвісти Даценка вважали ворогом народу і у разі повернення неодмінно б вислали до концтаборів Сибіру.

Ні! Не загинув Даценко під Львовом. Дивовижним чином йому вдалося врятуватися. І хоч льотчик потрапив у полон до німців, у 1945-му йому вдалося втекти. Іван потрапив до американської зони окупації Німеччини, після чого невідомим чином опинився в Канаді.

Там, на околицях Монреаля чоловік працював, ким доведеться. Там він зустрів смагляву індіанку, закохався в неї та попросив вождя племені віддати за нього дочку. Вождь погодився за умови, що Іван увійде в плем’я, а після його смерті стане вождем, адже в нього немає синів. Так і сталося.

З шанобливого ставлення ірокезів видно було, що полтавець справляється з обов’язками вождя на відмінно. Не дивно: жодне вбрання і найхитромудріші татуювання не могли сховати військового вишколу колишнього лейтенанта.

• Знай наших: Чикаленко – український олігарх, про якого має знати кожен

Мета – відшукати зниклого українця

2001 року в редакції телепрограми «Жди меня» пролунав дзвінок: племінниця Героя Радянського Союзу Івана Даценка Ольга Рубан розшукує рідного дядька, який в роки Другої світової війни нібито загинув під Львовом. До сьогодні жінка зберегла стару публікацію зі спогадами Есамбаєва.

Ведучі програми надіслали запит до Монреалю про пошук Івана Даценка або його нащадків. Зовсім скоро відгукнулася пані Дейл, яка розповіла, що іще маленькою дівчинкою вона разом з мамою-екскурсоводом їздила до індіанських резервацій і особисто знала вождя. У нього був син і двоє внуків.

На 2002 рік вождь та його син померли, доля внуків лишилася невідомою. В одній із телепередач «Жди меня» про Івана Даценка розповів також один з членів тодішньої делегації. Він поділився з глядачами кіноплівкою, де був зображений і сам вождь.

Щоб поставити крапки над «і» та визначити, чи насправді радянський льотчик і вождь — одна й та сама особа, ведучі надіслали фото молодого Даценка і світлину вождя до Московського інституту судово-медичної експертизи. Результат ошелешив — це та сама людина.

Унікальна історія Івана Даценка настільки вразила українців, що у 2012 році на основі фактів з життя полтавця режисер Михайло Іллєнко знімає художній фільм «Той, хто пройшов крізь вогонь».

Так. Про Івана Даценка з упевненістю можна сказати: він той, хто пройшов крізь вогонь. Військова служба в авіації СРСР, поранення, полон, німецькі (а за однією з версій — і радянські) концтабори, втеча до Канади – все це випало на долю молодого льотчика з села Чернечий Яр Диканського району, що на Полтавщині. І це лиш одна із бездонного моря інших історій, прочитавши яку, стає зрозуміло: жодна війна не варта смертей, мільйонів понівечених доль і розлуки з Батьківщиною.