Люблю оце «Зараз покладу дитину спатки і буде час на себе». Ага, а хєр тобі на воротнік! Проблеми починаються ще з цього «зараз покладу», бо по обличчю твого пупса одразу видно, що на сьогодні в нього інші плани. Що ж робить?

Створюй в кімнаті сприятливу для сну атмосферу. Щоб не холодно і не жарко, приглушене світло, білий шум… Б…дь, якісь три мухи літають. Бігаєш з ляпачкою за тими мухами. Забила одну, потім другу. Третя втікла, забилась в куток – не дістати. По її вигляду видно, що вона не те, що літать, а перднуть боїться, тому ти милосердно промовляєш «Живи, падло» і йдеш міняти підгузник. Чистий підгузник – запорука міцного сну. Поклала синочка на пеленальний столик, розстібнула бодік, зняла брудний підгузник,освободіла, так сказать, «причандали» і ніжно почала освіжати їх вологою серветкою. Син потягується і радісно посміхається. Про себе думаєш: «Ну мижик є мужик! Що йому ще треба? Зачепи «причандали» і воно вже довольне, в любому возрасті».

Потік глибоко філософської думки перериває баба, яка встромивши бузю в двері, прийшла оповісти тобі, що памперси то хімія і вона своїх орлів виростила без них. Поки ти відволікалась на неї і подумки 7 раз задавала їй напрямок руху в направлєнії сраки, твоє маля обдристало і себе, і бодіка, і твої рейтузи (а деякі «пулі» попали аж на офіранки) до того, як ти, займаючись бабою, встигла підкласти йому під дупу чистий підгузник. Ну йпрст, тепер ще й передівать і себе і його. Фіранки пождуть. Справилась. Що далі?

Сита дитина – запорука міцного сну, так? Так! Сіла і починаєш годувати, ніжно прикладаючи маля до грудей і споглядаючи на нього згори, як Магдалена з картин Да Вінчі. Ще чуток і сама замироточиш. А воно шо? А воно вчепилось в грудь хваткою кракаділа так, що якщо прислухатись, то можна почути, як твій сосок кричить «памагіті». А ти що? А ти, матера, терпиш. Зуби сціпила і терпиш, бо ти – українська жінка, а не хєрня від воза. І тут успєх, здавалося, так блізок. Пречудові повіки твого синочка, важчають. Він починає повільно блимати і ти розумієш, шо всьо – клієнт майже созрєл.

«Ще хвилинку потримаю і перекладу малявочку в ліжечко» – думаєш ти. Раптом чується артилерійський залп – трах-тарах-тарах – бум-бах. Посуда в серванті труситься, муха з кутка удівльоно дивиться. Ти їй жестом показуєш, щоб не сцяла в компот, бо це, всього на всього, твій ангелик пукнув. Ок, не пукнув, а перднув. Перднув так, шо сам себе злякав і проснувся. Знов лупає очима, сну не в одном глазу. На звук, єстєствєнно, прилетіла баба, щоб принагідно спитати тебе «чого ти вже нажерлась, шо дітіночка так ся муче?». У відповідь на це ти просто закотила очі. Баба, роздратована ігнором, скрилась у сутінках коридору, бубнячи собі під ніс «як тільки вона вийде в туалет, злижу внучатку лоба»…

Продовжуєш вкладати сина. Згадуєш, що колискова – запорука міцного сну. Тут головне вгадати з репертуаром. Починаєш з «люлі-люлі», плавно похитуючись і колихаючи дитя на руках. Ефекту нуль. Голосніше заводиш «місяць по небу хо-одить, пісню свою заво-одить. Зорі за ним співають го-олостні…». Сама пускаєш сльозу, згадуючи скільки тобі було років, як Могилевська рвала душу цим синглом. А кліп?! Згадуєш кліп, де вона в одній чорній ночнушці, на голові дві нєвідімки, боса, пережила всі пори року в темному лісі. З висоти проживших лєт понімаєш, шо навіть Ді Капріо у фільмі «Виживший» так не мучився, як наша Наташа в тій лісопосадці. Зайвий раз переконуєшся, що українська жінка може все.

Опускаєш очі на бейбі, блін, паразіта кусок, не спить. Шо робить? Так, треба щось ритмічніше. Хто не любить Міладзе? «Но я тысячу раз обрывал провода, сам себе кричал ухожу навсегда…» – голосиш ти, попадаючи в ноти так же часто, як українська збірна з футболу у фінал Чемпіонату світу. В кімнату знову показується баба. Ти тепеш малого, руки заніміли, і думаєш «шо вона знов хоче?».

Баба пошепки: «Но я буду с тобой, или буду один…». Посміхаєшся і вже разом заводите: «Дальше не збежать, ближе не подойти…». На пару з бабою починаєте пританцьовувати так, що аж обісрані фіранки колихаються. Фразу «Салют Вєра» взяли різноголоссям так ловко, що по мусі в кутку видно, шо вона завідує своїм двом недавно усопшим подругам.

Раптом твій погляд падає на маля. Ви з бабою так фіцали, що упріли, захекались і, на хвилину, призабули, шо воно тільомпалося з вами. А маля шо? А воно заснуло! Спить! Уявляєте? Спить! Поклала в ліжечко. Спить! Вийшла з кімнати. Спить!

Ось він «час на себе». Час на себе… Час на себе… І шо ти робиш? Ну пішла поїла, прища видушила, а далі шо? А далі дрелюєш назад в кімнату, заходиш тихесенько, навшпиньки, сідаєш біля ліжечка і дивишся, як він спить. Просто дивишся і думаєш: «прокидайся вже, я за тобою так сильно заскучала…»