Діда Михайла у селі всі знали як доброго господаря – дуже багатого і надзвичайно скупого. Свого часу він, єдина дитина своїх батьків, одружився з красунею Марією, теж одиначкою. Тож багатство подвоїлося. Через два роки після весілля і синочок у них узявся, якого нарекли Васильком. Хворобливий і худенький хлопчик, втім, став міцніти, коли пішов до школи.

Михайло привчав сина до господарства, але Василь, тільки-но закінчив школу, подався до райцентру вчитися на електрика. Після навчання влаштувався на панчішну фабрику працювати, отримав кімнату в гуртожитку й додому приїздив лишень на вихідні.

„Де ж це бачено?! – обурювалися не раз батьки. – Удома всього вдосталь, а їхній синочок у гуртожитську їдальню ходить!” Тітка Марія ночей не спала, не раз посеред тижня збирала харчі та їхала до сина.

Того дня також тягнула до гуртожитку величезні клунки, коли це її наздогнали дві дівчини: “Давайте допоможемо, тіточко! До кого ж це ви?” Марія спинилась, тяжко дихаючи: “До сина. Звуть його Василем, він тут електриком працює”. Помітила, як дівчата багатозначно перезирнулися і, сміючись, підхопили її клунки та й поволокли в гуртожиток.

Кімната прийняла гостей пусткою – Василь був на роботі, тож тітка Марія заходилася пригощати дівчат іще теплими пирогами, домашньою ковбасою, чаєм з медом, сиром із сметаною. Поки щебетали про своє, жіноче, уже й Василь нагодився. Одна з дівчат, русявка, тільки-но він переступив поріг, зашарілася й потупила очиська. Потім обидві похапцем подякували і гайнули за двері.

…Неспішно вечеряючи, Василь обдумував, як краще поговорити з матір’ю про ту, що віднедавна міцно-міцно тримала його серце у своїх тендітних долоньках. Набрав повні груди повітря і: “Мам, ти звернула увагу на ту дівчину з довгою русою косою? Правда, красуня? А ці темно-фіалкові очі… Диво та й годі, в житті ще таких не бачив! І розумниця вона, мам. А що вже добра… Її Катрусею звати”.

У Марії серце от-от з грудей виплигне. „І що ж?” – спитала, мов перед Великоднем позичила. Василь опустив голову: “Я її кохаю, мамо, й хочу взяти за дружину, – а пильно глянувши Марії у вічі, додав: – Тут, правда, є одна деталь, – зам`явся на хвилинку. – Бачиш, Катруся одна, як билина на світі. Немає в неї жодної рідної душі. Дитбудинківська вона”.

Мати скочила мов ошпарена: “Сину, Боже мій… Ти ж знаєш батька – на порозі ляже! – Марія скрушно притулила до очей кутики хустки. – Окрім того, дитино, він уже напитав тобі наречену – одиначку з сусіднього села. Вчителька вона».

То був грім з ясного неба. Василь спохмурнів, бо круту батькову вдачу таки добре знав. Але Катя… Хіба він зможе покинути її? Таке тихе, бентежне щастя, що так солодко й довірливо завше тулилося до його грудей. “Ну, це ми ще побачимо!” – сердито буркнув до матері.

Марія поїхала додому вкрай розтривожена.

„Жебрачку в дім?” – гримнув кулаком по столу Михайло, вислухавши плутану Маріїну розповідь. А невдовзі заходився ставити нову хату.

А любов тим часом тішилася любов’ю. Василь прилітав зі зміни, блискавично споліскувався і біг до Катрусі, перестрибуючи, мов школяр, через гуртожитські сходинки. Серце його співало солов‘єм, коли брав тендітну долоньку у свою. Коли цілував у грубечу пахучу косу. Коли розплітав розкішні пасма, і вони падали йому на лице золотим дощем.

„То на осінь весілля?” – цілував у кирпатого носика. А в неї з-під вій – сльози градом. „Чого ти, янголятко?” – лякався. „То від щастя”, – хлюпала втішно носиком і тулилася, тулилася, мов пташина у передчутті грози.

Минуло літо. Якось Катя, забігши на гуртожитську кухню, хитнулася. В очах потемніло, занудило раптом. Повернулася до себе в кімнату, лягла на ліжко. Мрійливо заплющила очі: серце першим упізнало нове життя – увечері треба сказати Василеві.

Він зрадів, носив її на руках, заціловував до нестями. „Тепер нас троє, ластів’ятко моє. Тр-о-є!!!” – виводив, пораючись на кухні, на всі лади. Мрії про щасливе сімейне життя були зовсім поряд. Тільки, здається, руку простягни – збудуться.

… Василів батько увірвався в синове життя звично непрохано. Сунув напролом, мов танк: в один день розрахував Василя з роботи й наполіг на приїзді додому. Катрусі навіть слова на прощання не встиг сказати…

Мов у тумані жив тиждень. А потому незчувся, як став сім’янином. Чоловіком учительки, яку й увів наступного після весілля дня в нову оселю…

А змарніла, спустошена Катруся гойдала на руках синочка – народила його в грудні, назвала Васильком. Усі подруги, комендант і майстер забирали її з пологового. Казали якісь слова втіхи, заспокоювали, хто як міг. А вона визирала поверх їхніх голів у надії, що от-от майне русявий чуб і любий голос прошепоче: „Ластів’ятко, дякую за сина».

А перед самим Різдвом Катруся вирішила на власні очі пересвідчитися, що Василь таки одружився. Зібралася їхати в його село – і хай буде, що має бути.

Три великі пси на ланцюгах здійняли лемент, тільки-но Катря вчинила хвіртку. На поріг вийшла тітка Марія: “Ну, заходь, нагодую, поки нема чоловіка, сина й невістки”.

„Не впізнала”, – здогадалася Катруся. Заплакав маленький Василько, і Марія поставила на плиту молоко, а перед нею – миску з борщем, вареники, сметану, сир. Поки роздумувала, як почати розмову, у дворі почувся радісний собачий лемент, – це Михайло з млина повернувся. Зайшов до хати зі словами: “Готуй, Маріє, стіл, обідати будемо”.

І раптом побачив перелякану Катю. “А це ще хто?” – спитав у дружини. “Це жебрачка з дитиною”, – опустила та голову. “Скільки разів тобі казав – жебраків не годувати, гнати з двору!” “Вона ж з дитям, побійся Бога!” – сказала. Аж тут Катя, опанувавши себе, мовила: “Я не жебрачка, Катя я. А це ваш внук – Василько. Бачите, ми з Василем…”. “Що?! – перебив на півслові Михайло. – Геть! Геть з двору! Хвойда!”.

Несподівано Михайло метнувся до малого, узяв на руки й поніс за ворота. Там поклав дитину на сніг. Маля плакало не вгаваючи, а він витягнув і Катю на вулицю та ще й пригрозив, що собак спустить.

Сусіди, проводжаючи очима ридаючу Катрусю, що пленталася до автобуса, перешіптувалися: “Геть здурів, схибнувся на багатстві… У такий піст, перед Святою вечерею вигнати бідну жінку з дитям на мороз. Це поганий знак”.

Василь так і не дізнався, що на порозі його дому того дня була кохана жінка і найбільше його багатство – син.

Відтоді минуло десять років. Василь погано жив із дружиною, усе пив і мовчав. Дітей вони не мали, і одного дня жінка покинула його й повернулася до батьків. А ще через п’ять років Василь, що уже добряче прикладався до випивки, подався з хлопцями на роботу в Київ. Тим часом хвороба звела у могилу Василеву матір. Через те, що адреси його перебування ніхто не знав, то й повідомити було ніяк.

Зчорнів ще більше Василь, коли замість матері знайшов у домі пустку, почав пропивати зароблені гроші. А якось, чаркуючись уночі з друзями, увімкнув обігрівач, від якого зайнялася доріжка, штори. Хлопців урятували, а от хату – ні. Перейшли батько з сином жити у стару хату. Усе господарство перевелося, навіть пси з двору десь повтікали.

Якось перед Різдвом біля їхньої хати зупинилася машина. Вийшов з хати Василь із клунком, за ним – згорблений сивий батько. Старий Михайло сів у машину і з сином не попрощався. Сусіди пояснили: “Поїхав дід Михайло в дім для старих з Василевої подачі”. Старі бабусі не втрималися, щоб не нагадати: “Оце йому кара за дитя, яке на сніг викинув”.

… Кажуть, Василь їздив шукати Катю з сином. Але йому повідомили лишень, що якась одинока жінка колись приїжджала на фабрику, побачила цю милу дівчину з фіалковими очима й забрала до себе.
Василь живе сам. Хворіє і п’є. Іноді йому сниться його „жебрачка”. Тепер багата. Дуже-дуже багата…

Олена СОКАЛЬСЬКА