Життєві історії Сім'я

Як страшний сон: за три дні – двічі в полоні

“Зв’язку не було. Визначити, хто де перебуває, надзвичайно важко. Упритул наблизились бойовики. На той момент багато бійців уже дістали поранення, були й убиті. Але вивезти тіла не вдавалося через постійні прицільні обстріли з боку противника. Мені мінометними уламками посікло обидві руки”, – згадує боєць, як потрапив у полон.

Про те, що наприкінці серпня 2014 року у полон до терористів потрапив майор 51 -ї окремої механізованої бригади Ігор Підлісний, знало чимало людей. Знайомі та друзі офіцера підтримували його родину як могли. Рідні та близькі ж щодня молилися та робили все можливе, аби батько двох дітей якнайшвидше повернувся з полону.

Нині Ігор Підлісний – заступник обласного військового комісара. У 1994-му він вступив до Сімферопольського військово-будівельного училища. Через рік перевівся на факультет військового будівництва Харківського інституту будівництва та архітектури. За розподілом прибув до Володимира-Волинського, де проходив службу в 51-й ОМБр.

У серпні 2014-го потрапив у полон, у грудні того ж року разом із іншими бранцями був звільнений.

– Ігоре, коли опинилися в зоні антитерористичних дій?

– 10 травня 2014 року приїхали в село Дачне Дніпропетровської області. І того ж дня я був призначений старшим на блок-пості біля міста Вугледар на Донеччині.

– Ви двічі потрапляли в полон…

– Так… І це за якихось три дні. 24 серпня 2014-го, коли країна святкувала річницю незалежності, наші взяли у полон росіян, які виявилися десантниками з російської Костроми. їхали на своїй БМД, як на параді, не ховаючись. Після підриву бронемашини їх розкидало й оглушило. Однак ситуація в районі, який контролювався підрозділами 51-ї бригади, змінювалася з катастрофічною швидкістю. Уже 25 серпня стало зрозуміло, що в район Іловайська-Кутейникового-Старобешевого окупант стягнув усе, що міг. Зв’язку не було. Визначити, хто де перебуває, надзвичайно важко. 25 серпня до місця розташування упритул наблизились бойовики. На той момент багато бійців уже дістали поранення, були й убиті. Але вивезти тіла не вдавалося через постійні прицільні обстріли з боку противника. Мені мінометними уламками посікло обидві руки.

Зруйноване було усе: техніка, боєприпаси, наші укріплення… Ми були у бліндажі, аж у перерві між обстрілами почули, як хтось кричав біля нашого укриття: «Виходите, или я сейчас брошу гранату…» Побачили військовослужбовців зі зброєю російського зразка. Мене зв’язали, аж тут неподалік стався вибух. Скориставшись панікою, я зіскочив у річку, яка протікала буквально впритул до позицій, та пересидів під обривом.

Пізніше вибрався до своїх. Добрів до бліндажа на опорному пункті нашої частини. Було важко пересуватись зі стягнутими за спиною руками. Та й рани боліли добряче, але йшов назад, на позиції до своїх. Тоді дуже багато хлопців отримали поранення, були навіть загиблі. Це сталося 25 серпня, а наступного дня нас оточили і поставили ультиматум: якщо ми впродовж 25 хвилин не здамося, то нас зрівняють із землею. Ми здалися.

Наступного дня мене завезли на територію: Ростовської області, надали медичну допомогу і повезли назад, в Україну, у місто Сніжне. Там я перебував лише півдня. Після цього мене доправили у Донецьк, де утримували у приміщенні колишнього СБУ.

– А чому вас повезли на територію сусідньої держави?

– На території Ростовської області розташовувався військово-польовий шпиталь. Хто нас перевозив? Вони називали себе ополченцями, але, судячи з акценту та того, що вони абсолютно не орієнтувалися на місцевості та не розбиралися в українській валюті, це були росіяни.

“Україна для них ворог”

– Як вас утримували в Донецьку?

– Психологічний тиск із боку так званих ополченців ми відчували з першого по останній день перебування. Спочатку вони висловлювалися однозначно: Україна для них ворог, і вони не хочуть бути у її складі. А згодом казали, що хочуть лише федералізації.

Годували двічі в день. Порції дуже маленькі, зранку і ввечері один кусень хліба. Спали ми у приміщенні архіву СБУ. На стелажах, де колись зберігалися архівні документи, робили собі лежаки. Замість матраців були картонки, пізніше щось зручніше і тепліше самі собі шукали.

– Полонених змушували працювати?

– Так, нас майже щодня возили на роботи. Для нас це була швидше можливість вийти на свіже повітря, пройтися, вирватися із тих чотирьох стін та поглянути на небо не через заґратовані вікна. Ми розбирали завали, щось вантажили, щось розвантажували…

– Що за люди утримували вас? Кадрові військові?

– Прості мешканці Донецької області: шахтарі, підприємці, люди, які працювали на фабриках та заводах. До одного сепаратиста, наприклад, який у мирні часи працював залізничником, приїжджала мама з території, яка вже підконтрольна українським військам, і привозила йому їсти.

– Коли дізналися, що вас уже звільняють із полону?

– Нам зачитали список і дали півгодини на збори та наведення порядку. Я повірив у те, що все уже позаду тільки тоді, як сів в автобус і побачив представників української Служби безпеки. Коли ми зійшли з літака у Василькові, нас уже зустрічав президент Петро Порошенко.

Під час обміну до нас підходив Віктор Медведчук і запевняв, що все буде добре і ми скоро будемо вдома. Тому є припущення, що він якимось чином брав участь у нашому звільненні.

– У полоні з’являлося відчуття, що ви забуті?

– Коли до нас прибували українські військові-бранці, то ми від них дізнавалися, що десь там розбили колону, в іншому місці накрили цілий табір… Здавалося, що українська армія знищена. Але доходили до нас і хороші новини: наші війська відбивають місто за містом, сепаратисти зазнають утрат. А потім, коли почали потроху обмінювати полонених, сумнівів не було: додому таки повернемося.

– Були часи, коли на адресу нашої нині реформованої 51-ї бригади линуло чимало звинувачень.

– На нашу адресу сипалося стільки каміння, але ніхто зайвий раз не згадує про те, що військові звільнили Лисичанськ, Рубіжне, Сєвєродонецьк, узяли першими Савур-Могилу… Серед хлопців, яких звинувачують у дезертирстві, є чимало героїв, які ціною власного життя рятували людей, техніку, боєприпаси.

Довго про чоловіка не було жодної звістки

Чи не найбільше за долю Ігоря Підлісного переживала йогодружина Альона. Нині вона – військовослужбовець ЗСУ.

– Коли дізналися про те, що чоловік у полоні?

– Довго не було жодної звістки. Одні розповідали про те, що Ігор поранений і знаходиться в російському шпиталі, інші – що його взяли у полон. Мама Ігоря живе в
Криму. Після того, як ми втратили з ним зв’язок, вона об’їздила всю Ростовську область, усі шпиталі та лікарні. Але так і не знайшла його.

Потім нам передали, що Ігор живий, але в полоні. Почула його голос у слухавці і тільки тоді заспокоїлася. Але з’явилася інша проблема: як визволити?

Жінки, матері та сестри наших полонених військовослужбовців завжди трималися разом. У біді легше гуртом. Ми разом зверталися у різні інстанції, писали колективні клопотання, їздили в столицю, пікетували Верховну Раду України, Адміністрацію Президента. Скрізь запевняли: робота ведеться. Зрушень ніяких ми не бачили, і зрештою в багатьох уже просто опустилися руки. Ми не вірили нікому! Вирішили з дівчатами, якщо до 1 січня 2015 наших хлопців не відпускають – збираємося і їдемо в Донецьк.

– Що казала донечка на те, що тата так довго немає вдома?

– Їй просто сказали, що тато воює. Вона ще дуже маленька, щоб знати всю правду. Та й, зрештою, мені здається, що в її дитячій свідомості ще немає місця для таких жахливих слів, як полон, катування, голод і холод. Ось старший син дуже сумував за татком, казав, що як тільки він повернеться, бабуся йому повні торби харчів приготує.

– Що додавало сил триматися?

– У першу чергу, це дитина, батьки, друзі. Жінки інших полонених не давали впадати у відчай, телефонували, підтримували одна одну. Залишалося молитися, надіятися і не падати духом.

Тетяна Палаєвська

З архіву газети “Сім’я і дім” 

Дата публікації: 21.02.2022 img Поділитися