Найважче для мене – висловлювати власну думку
Мій чоловік зовсім інакший. Брюс народився впевненим у собі. Якщо він чогось хоче, то просить про це. Він не боїться отримати відмову. Тому йому годі зрозуміти таких боягузів, як я. Чому ми не можемо просто попросити?
Не хочемо давати іншим владу над собою і можливість відмовити. Переймаємося тим, що про нас подумають. Нам лячно висловлювати власну думку, бо тоді великий товстий палець ткне простісінько в стару дитячу рану, яку ми отримали, почувши «ні» саме тоді, коли дуже потребували відповіді «так». Не хочемо завдавати комусь клопоту.
Для мого чоловіка страх – це те, що ви відчуваєте перед тим, як стрибнути з парашутом чи зануритись із аквалангом у воду, що кишить акулами. Такий страх він ще може зрозуміти. А от страх звернутися до стюардеси по допомогу він збагнути не може.
Брюс не боїться попросити про що завгодно: перевести його в салон першого класу, дати кращий готельний номер, надати знижку. Він може попросити добавку і зовсім не соромиться запитати дорогу.
А я? Не можу попросити пасажира, який сидить за мною і копає моє крісло, припинити робити це. Не насмілююся попросити людей, які розмовляють у театрі позаду мене, закрити рот. Просто встаю й пересідаю. Краще нічого не їстиму, ніж попрошу стюардесу принести щось вегетаріанське.
Пригадую найгірший випадок у моєму житті…
Моїй дочці було шість, вона назбирала жменю монет, щоб купити пачку цукерок. Я стояла в черзі біля каси, а Габріель поклала свої монети на стрічку конвеєра. Черга рухалася вперед, тут я побачила руку, яка потяглася по монети й забрала їх. Це була дівчинка років дванадцяти. Я зустрілася з нею поглядом, але мені забракло духу щось зробити. Щойно вона вкрала гроші моєї дочки, а я так і не змогла попросити чи наказати їй повернути їх.
- Як допомогти собі відчувати радість навіть у важкі часи
Починаю придивлятися до людей, які просять, і відзначаю, коли це спрацьовує. Якось моя подруга Шерон пішла на баскетбольний матч зі своїм п’ятирічним сином. Місця в них були на найвищому ярусі. Вони піднімалися все вгору і вгору, і маленький Фіннеган перелякався. Вони були дуже високо, він почав плакати. Шерон помітила, що внизу є кілька вільних місць.
У неї було три варіанти: примусити переляканого малюка сидіти ледь не у стратосфері, розвернутися і піти додому або попросити пересадити їх туди, де хлопчику не буде страшно. Вона звернулася до білетера, але він не міг нічим допомогти і порадив запитати когось іншого. Інший працівник відправив її до ще іншого. Шерон продовжувала запитувати. Нарешті хтось сказав їй «так». Фіннеган сидів унизу і насолоджувався грою.
Він просить і отримує те, що хоче
Одного дня закінчився мій улюблений шампунь. Ми з Брюсом зупинилися біля крамниці, але було ще зачинено. Я запропонувала повернутися пізніше. Брюс усміхнувся. Для нього це був виклик. Він сказав: «Просто постукай і запитай». Ні, кращу поїду без шампуню, ніж запитаю і отримаю відмову.
У Брюса з’явилася зневажлива посмішка, він вийшов із машини і попрямував до дверей крамниці. Постукав і крикнув, що лише хоче купити шампунь. Дівчина всередині похитала головою. Тоді він витяг і показав їй гаманець. Дівчина підійшла до дверей і сказала, що крамниця ще зачинена, тому вона не може прийняти кредитну картку. «Я заплачу готівкою», – прокричав Брюс через скло. І ось він уже повертається до машини з чотирма пляшечками шампуню.
Я хотіла прибавку до зарплати
Багато років я дивилася, як він просить і отримує те, що хоче, тож вирішила взяти з нього приклад і попросити щось справді значне. Я хотіла прибавку до зарплати. Одного дня я помолилась, освіжила в пам’яті всі підстави для цього й пішла пообідати з керівником. Я попросила, але він відмовив. А перед тим ще й принизив мене. Я попросила вибачення, пішла до туалету, виплакалася, умилася, повернулася за стіл і змінила тему розмови. Через кілька годин, коли я вже була на роботі, керівник повідомив, що подумає над можливостями. Я отримала маленьку надбавку.
Минуло кілька років, я хотіла справжньої надбавки. На роботі викладалася на всі сто. Невже він цього не бачить? Вирішила не припускати, що бачить. Ніколи не припускати – так учили нас викладачі на факультеті журналістики. Один із них навіть написав на дошці: «Хто припускає – той себе й інших дурнями виставляє».
Я поміркувала, чому заслуговую надбавки. Тоді надрукувала обґрунтоване прохання, де зазначила про свій внесок у газету, видавництво й компанію. Свій електронний лист почала з того, що люблю свою роботу, цю газету й це місто. Подякувала керівникові за те, що найняв мене. Пояснила важливість моєї посади й зауважила, що моя зарплатня, як для такої посади, мінімальна. А тоді описала свій вклад у газету і навела довжелезний перелік, кожен пункт якого виділила жирною крапкою. Після переліку попросила про значну надбавку. І я її отримала. До того ж саме ту суму, яку хотіла, але не назвала.
Якщо не попросите – не отримаєте. Тому просіть. Інколи відповідь буде «так», інколи «ні». Та якщо не попросите, відповідь завжди буде «ні». Ви наперед собі відмовили.
Регіна Бретт. Уривок із книжки «Бог ніколи не моргає. 50 уроків, які змінять твоє життя»
