“Не схотів чорну жінку брати”

Ця історія сталася років 40 тому в одному поліському селі. Моряка Миколу вважали в селі освіченим, його слову вірили так, як священнику і вчителю. Річ у тому, що з усього села (може, й сусідніх теж) один він побував за кордоном. Та не абиде, а в Америці! Ще підлітком Микола, як він любив казати, «встругнув дурницю»: втік із дому і подався в Одесу, в «морське» училище. Вступив, провчився кілька курсів, а потім подався у плавання.

Кілька років набував закордонного досвіду, а потім повернувся в рідне село. Цікавим односельцям казав: “Поплавав, світу побачив, але нема ніде краще, як удома. Казали мені в Америці лишатися, але я не схотів чорну жінку брати. Бо ж невідомо, які діти родилися б.”

Микола миттєво став героєм. З його слів виходило, що ледь не капітаном на судні був. Односельці жартували: “А чого ж не женився там? Привіз би нам молодичку.” На що Микола кривився: “Еге, вам показати, а мені з нею живи. Наші дівчата кращі!” Його кликали на всі гостини, просили розповісти про заморські країни, розпитували, як «там» люди живуть. Микола охоче розповідав, часом аж таке, що не вірилося.

“От в Америці, щоб ви знали, геть усі чорні люди живуть. Нашого білого брата там мало. А живуть вони добре: в кожній хаті такий ящик, що «спутніком» зветься. Як наш телевізор, тільки той усе на світі знає,” — розказував Микола.

“А як же ти, Миколо, в ту Америку дістався?” — питали його. “На великому кораблі,” — хвацько відказував Микола. З часом його популярність пішла на спад. Усе, що було цікаво, люди випитали, з’явилися нові теми. А сам моряк щоразу більше фантазії вкладав у свої розповіді про пригоди — їх почали сприймати як казочки.

Миколу знову накрила популярність

Якось, коли в селі з’явилися кольорові телевізори і люди почали дивитися рекламу, Миколу знову накрила популярність. Виявляється, багато того, про що він розповідав, таки є в тій загадковій Америці. І люди чорні, і телевізори, що весь світ показують, і телефони без проводів. Микола знову став зіркою. У хаті дядька Івана, який придбав кольорове диво техніки, збиралися цілою вулицею. Миколу запросили як поважного гостя. Він коментував усе, що бачив.

“От жувачка — смачна штука,” — авторитетно заявляв. — “То така вєщ — мирова!” А про їхню колу казав: “Ота їхня кола — помиї свинячі. Як скуштував, ледь не отруївся.”

На екрані з’явилася реклама гігієнічних прокладок. Дівчата захихотіли, а тітка Марія мовила: “І придумають же! Хороша, певно, штукенція!”

“Е, тітко,” — вставив п’ять копійок Микола, — “що ж там хорошого? Я в Америці і не таке їв!” Від людського реготу в хаті ледь втримався дах. Миколі ще й досі пригадують оте “і не таке їв”.

Радимо також прочитати:

Авторка – Тоня Колошук

З архіву газети “Сім’я і дім”