Життєві історії Сім'я

Він створив храм на її честь, – історія дивовижного кохання

Вони зустрічалися в певному місці щодня і проводили час так, як їм хотілося. Часом за вечір не промовивши жодного слова. Але їм ніколи не було нудно. Це була мовчазна любов, напоєна ароматом її парфумів і зігріта ніжністю його дотиків.

Його цікавила лише вона

Олена не належала до того типу жінок, які з головою кидаються у вир стосунків. Не раз обпікшись, вона дивилася на чоловіків через призму отриманого в попередньому шлюбі досвіду. Але йому — повірила. Вона точно знала, що його не цікавлять ні її квартира в центрі, ні її дорогий автомобіль, ні інші ознаки «хорошого життя». Вона не побачила в його очах і дещиці зацікавленості, коли розмовляла при ньому на «ти» з відомою акторкою, що вже набила оскому рекламними роликами за своєю участю.

Його цікавила лише вона. Він дивився на неї поглядом, позбавленим фальші, неприродності. Це був погляд індіанця племені дикунів на золоте божество. Це був погляд художника на щойно закінчену картину. Такий погляд буває у дитини, яка вперше побачила веселку. Він приїжджав сюди, щоб купити на останні гроші її роботи.

Олена зустріла його на Андріївському узвозі. Уздовж рядів зі всіляким красивим і дорогим «штучним» товаром неспішно прогулювалися забезпечені люди, охочі прикрасити своє житло красивою дрібничкою за кілька сотень доларів; іноземці, заклавши руки за спину, роздивлялися картини і фігурки з червоного дерева.

Так на неї ще ніхто й ніколи не дивився…

Він не вписувався в загальну картину відвідувачів цього елітного місця — молодий, майже хлопчик, окуляри в тоненькій оправі, стрункий, блідий, весь якийсь витончений, чи що. «Гімназист», — подумала Олена. Він шукав щось очима, заглядав за спини відгодованих іноземців, нетерпляче запитував про щось… Проходячи повз Олену, він на секунду підвів очі. І зупинився як укопаний. Дивився на неї не відриваючись. Тоді вона й побачила цей погляд. Так на неї ще ніхто й ніколи не дивився…

— Ви — Олена Васкес? — хлопець вимовив її ім’я пошепки, ніби боявся всує озвучити ім’я божества.

— А ви мене знаєте? — брови жінки зметнулися на мить, в очах — зацікавленість.

— Знаю, — знову пошепки. Він шукав її картини. Він приїжджав сюди, щоб купити на останні гроші її роботи. Як наркоман шукає дозу, він шукав те, що давало йому заряд енергії на певний час. Усе його житло було обвішане її полотнами з підписом «Єва». Коли вона переступила поріг його «сталінки», не змогла приховати здивованого вигуку: на всіх стінах — картини.

Акторів упізнають, режисерів — рідше, звукооператорів — практично ніколи. Художники на слуху, їх обговорюють, їхніми творіннями милуються. Але в обличчя часто не знають. Він знав. І купував її роботи, і приходив на Андріївський постійно, боячись, що чергове її «дитя» потрапить не в його, а в чужі руки. Він не попросив її поставити автограф на доларі і не намагався здаватися тим, ким не був. А був — закохано-завороженим. Просто стояв і дивився на неї. І погляд його промовляв сам за себе.

Олена не визнавала таких поширених у «богемному» середовищі «легких» стосунків. Вона чітко окреслювала межу між «можна» і «можна, але не потрібно». Але через годину її джип завернув у тихий дворик на Печорську. Він попросив її «подарувати» йому кілька годин, і вона не відмовила.

Вона курила і відчувала його погляд на своїй шиї. Він упивався нею, кожним її рухом, найбуденнішим, звичним. Вона чиркнула запальничкою, а він, затамувавши подих, чекав, коли маленький вогник, покірний повелінням пальців, лизне кінчик цигарки. Вона купалася в його захваті, кожною клітинкою організму відчуваючи, як починає прискорено битися його серце, варто їй подивитися в його бік.

«Я любила Нарциса тому, що в його очах відбивалася моя краса…»

Вони зустрічалися в певному місці щодня і проводили час так, як їм хотілося. Якщо чесно, Олена була абсолютно вільна цього вечора. Але йому сказала, що має кілька годин. Сказала, зробивши кожну хвилину її перебування з ним безцінною. Та й для неї, мабуть, теж. «Я любила Нарциса тому, що в його очах відбивалася моя краса…»

Вона не змогла стримати зойк подиву, переступивши поріг його квартири. Він не намагався приховати тихий, ледь чутний стогін захоплення від того, що їй сподобалося.

— Це ж коштує купу грошей, — Олені була чудово відома вартість її робіт.

— Це не вимірюється в грошах, — прошепотів він.

Вона затрималася у нього трохи більше, ніж на «кілька годин». У його обіймах вона відчувала себе Клеопатрою, що продала право ночі із собою за життя… Ранок не приніс розчарування буденністю події. Усе ті ж дбайливі дотики, ті ж слова…

Олена перебувала не у квартирі, позбавленій таких атрибутів, як телевізор і телефон, вона прокинулася в храмі, спорудженому на її честь.

Його батьки були науковцями, кілька років жили і викладали в одному з найвідоміших університетів Європи. За гроші, що надсилали йому, юнак міг би жити безбідно, органічно влитися в коло «золотої» молоді, пересуватися містом дорогим авто і заводити романи направо й наліво.

Він їздив на тролейбусі, не мав телевізора, не розбирався в політиці і не їв лобстерів у вишуканих забігайлівках. Усе його життя було зосереджене на її мистецтві. І вона подарувала йому себе.

Вона не пам’ятала, скільки їй років

Він супроводжував її в поїздках і на світських раутах. Вона не звертала уваги на підморгування колег. Мовляв, «у сорок років життя тільки починається». Вона не пам’ятала, скільки їй років. Вона почала новий відлік.

Я зустріла їх вчора. Вони і не думають узаконювати стосунки. Мені здається, вони бояться, що втратять той серпанок таємничої чарівності, в якому перебувають уже чотири роки.

І вона не має вигляду сорокап’ятирічної дами, і дивляться вони одне на одного з ніжністю, дарованою їм небом. Два художники, які написали прекрасну картину любові.

Радимо також прочитати: