— Ви будете сміятися, але я везу в валізі чотири яблука білий налив. Казала доця, щоби я привезла, бо хоче їх понюхать і в руках потримать. Там нема такого. І ще три огірка з грядки бабусі попросила. Щоб не оті пластмасові з магазину какамбери.
— Та там наче є у них тоже фермерське, але ж то не таке.
— Не таке, як наше домашнє, ні.
— А я знаєте, що везу? Чіпси Люкс наші і Живчик. Просив син хотя би дві упаковки чіпсів наших, а вони місце займають пів валізи, аж смішно.
— А ви звідки? З Харькова вроді казали, да?
— З Харкова, як і ви. Та ото вирвалася на тиждень трохи в Україну, поки відпустили. А доця работає в Лондоні, не змогла зі мною. Чекає на яблука.
— А я, дівчата, зі Закарпаття. Ми ото в перший день війни виїхали і вже не верталися.
— Так у вас ракет нема.
— Та нема. Не знаю, дали поляки документ на проживання, та й сидимо там. Дитина ногу зламала в перші дні війни, то ми вже з нею в Польщі надовго застрягли. І тоді якось прижилися.
— А мій не прижився. Втік.
— Як втік?
— Отак. Кілька днів перед 18-літтям поїхав. Сказав, що з друзями польськими кудись. На 18 йому дзвоню привітати, а він відео висилає з квартири в Запоріжжі. Каже: «Мам, все, тепер мене звідси не забереш, ми разом зі законом тобі забороняємо». І сміється.
— Боже, какой ужас.
— Та чому? Син щасливий. От уже рік там працює, волонтерить. Каже, що нарешті живе.
— Ну как жить под ракетами?
— Ну отак. Бачите, життя є не лише для тіла, але й для душі.
— Порвана вже в мене душа… Давно померла…
— А що там кажуть? Чого так довго не пропускають тих людей?
— Щось із компʼютером в них. Викликали майстра. Можемо і до ранку чекати. Це не те, що в нас — самі би полагодили за 5 хв. Вони тут такого не вміють.
— Ой, жах. Тільки би не до ранку чекати. Я на літак не встигну. Стрес на кожному кроці.
— Ой, знаєте, а я жартую, що стрес для мене то ліки для похудання. Я їм у стресі багато, але воно навіть не засвоюється. І я пʼять кілограм можу скинути за пару днів.
— А в мене навпаки. Можу не їсти нічого і поправляться ужасно, коли стресую. Кортизол, знаєте?
— Ага.
— Візьміть може дитину отут трохи на стільчики покладіть. Хай подрімає. Давайте я заберу свої речі.
— Ой, дякую. Я не сміла вас просити.
— Та чого ж? Кого ж тоді сміти просити, як не свого рідного українця?..
— О, тривога, уже телефон гуде.
— Харків, да?
— Та й Київ, Вінниця. Наче вся Україна…
Діалоги багатьох прекрасних (різних, але таких схожих між собою) українок на паспортному контролі кордону. Липень, 2025.
Автобус без вільних місць. Третина його — мами з синами, яким ось-ось 18 виповниться. Виїжджають назовсім. Всю дорогу говорять про випускний, який недавно відсвяткували. І про Кать, Олегів, Карін, Володь і Дань, які поступають або вдома або виїжджають з країни назавжди.
Третина тих, хто давно вже виїхав назовсім, хоча думав, що на три тижні. Хто по що поїхав: до лікаря, до перукаря, по огірки чи білий налив, обійняти стареньку маму або продати квартиру…
А третина таких, як я, на кілька днів у відрядження, або ті, що на тиждень відпочинку, але з вірою, що назовсім, дай Боже, не поїдуть ніколи…
Авторка – Наталія Сиротич
