Волинянка Любава Казмірчук розказує крізь сльози про лучанина Максима Гринчишина, який загинув, захищаючи Україну. Болить, як нікому. Вони познайомилися більше двох років тому. Коли дівчина пакувала гостинці воїнам в АТО, за звичкою вкладала у посилочки папірці зі своїми віршами. Можливо, на один із таких згодом і озвалося Максимове серце.
«Сватають мене на кухаря, а я хочу бути снайпером…»
– На війні він був як риба у воді. Постійно цікавився різними військовими питаннями. Увесь час щось намагався вдосконалити з того забезпечення, яке надає армії держава. Любив виготовляти різні деталі. Робив справді унікальні речі. Ми всім волонтерським складом йому постійно щось шукали.
- “Буча. Ми вижили дивом”. Історія про війну, від якої мурахи по тілу
У серпні 2014-го пішов на війну добровольцем. І постійно марив передовою. З такою активністю хотів захищати землю свою. Якось жартома я йому написала, що ми «дійдемо до Москви», а він серйозно відповів, що чужого не хоче, відстоює своє. Специфічно реагував на такі жарти. Мовляв, не прийшов на війну, аби щось у когось відбирати. Такою благородною, хорошою людиною був, – поділилася спогадами Любава Казмірчук для інтернет-видання «Волинь-24».
Зі слів волонтерки, Максим не міг халтурити. Намагався завжди все продумати до деталей: спрогнозувати, вдосконалити, запобігти, сконцентруватися над вирішенням військових завдань, аби зберегти життя собі та своїм хлопцям. І зовсім не вмів лукавити.
Сьогодні кохана Максима Гринчишина згадує, що той завше говорив прямо і відверто про все. У всьому був справжнім. Часто жартома писав: «Сватають мене на кухаря, а я хочу бути снайпером…». Максим чудово готував. Знав життя «на смак», видно. Стріляв теж влучно.
- Поїзди для евакуації: як це було. Історія до сліз
– Ще на початку нашого знайомства я зрозуміла: він особливий воїн. Про що йому казала, – продовжує Любава. – Максим заперечував: мовляв, він просто намагається виконувати своє завдання добре. Здебільшого війну називав роботою.
І хоча армія – середовище брутальне, у спілкуванні ніколи, каже Люба, він не дозволяв собі «міцного слова». Залишився чоловіком.
– Ми часто йому надсилали книги, професійні журнали про військову справу. Як командир підрозділу намагався своїх хлопців чогось навчити. Віддавався війні, наскільки міг, – згадує дівчина.
За жахливою іронією долі Максим обіцяв Любаві найближчим часом приїхати у відпустку. Чекала як ніколи.
«Живий-здоровий. І в балаклаві»
Останні декілька місяців Максим був у промзоні Авдіївки, де і загинув, захищаючи Україну.
Його величезне почуття відповідальності змушувало завжди відписувати на повідомлення. Із коханою найчастіше спілкувався через «Фейсбук». Якось, розуміючи, що іноді відриває його від важливих справ, Люба запропонувала у разі зайнятості відповідати… крапкою. Мали такий умовний знак.
Коли в Авдіївці було гаряче, Люба отримувала такі крапки. А вже згодом – слова. Адже він обов’язково відписував. І цього разу вона чекала. Однак так склалося, що останнє Максимове повідомлення – крапка. Яка, як виявилося, означає більше тисячі слів.
– Багато чого не розповідав мені про війну. Але завжди всім писав: «Живий-здоровий. І в балаклаві», – згадує Любава.
Оце «в балаклаві» стало Максимовим коронним. Фразою, за якою його пам’ятатимуть друзі та знайомі.
На одному з останніх фото, яке військовослужбовець надіслав коханій, Максим (чомусь особливо уважний до неї останнім часом) символічно підняв руку.
Чи то вітається, чи то прощається.
Авторка – Олена ЛІВІЦЬКА
