Та й кава тепер уже зовсім не кава. Порошок якийсь. Шукаю цукерничку. Ось вона. Теж брудна. Я давно не прибирав. Якось часу не вистачало. Робота. Та й ти любила мій безлад.
Чую, як починає закипати чайник. Люблю цей звук. Навіть не намагаюся щось змінювати. Мені все подобається. Поволі, щоб не обпектися, п’ю цей напій. Терпкий… Без смаку. Та все ж це краще, ніж нічого. А ти любила вранці варити для мене каву… Стояти у моїй картатій сорочці біля газової плити… І завжди щось наспівувати. А потім поважно приносити мені філіжаночку в ліжко… та цілувати у носа. І йти. Щоб потім знову повернутися.
Ти була моєю музою. Любив творити для тебе. А ти любила слухати мої божевільні оповідання. Я міг годинами фантазувати про тебе. Це щось схоже на хворобу. Хворів. На тебе… Точніше – любив хворіти. Так. Особливо, коли падав дощ. Коли ми з тобою сиділи, взявшись за руки, під ковдрою, та просто мовчали. Приємно… Зараз теж почнеться дощ… Та це вже геть не те. Без тебе…
Скажи, янголе, я вилікуюся?
Знаєш, я зараз усе віддав би за амнезію. Щоб не пригадувати. Не пам’ятати. Мізки – важка колода. Боляче. Ніколи такого не відчував. Досі у вухах лунає твоє «Забудь про все». Усе так просто? Було б просто. Якби це був сон… Як мені здалося. «Забудь про все… Забудь про все… Забудь про все», – шепочу я. Забути? Хочу, та не можу. Занадто багато, або ж занадто мало було зроблено, щоб забувати. Та й час потрібен.
Ти промовила ті слова. Можливо, ти просто не обдумала їх? Та й я теж просто пішов. Я міг би тебе вислухати. До кінця. Інколи моя гордість межує з пихатістю. Чи навпаки? Знаю, я просто подзвоню… І спробую вислухати до кінця. Можливо, просто не зрозумів? У грудях стискає, коли зі слухавки лунає
«Ваш абонент не може прийняти дзвінок»
Та ні, мабуть, усе правильно. Хочеться провалитися крізь землю… Боюся розуміти. Мабуть… Чи просто чогось боюся. Чогось такого, що ще ніколи не мало місця у моєму житті. Справжнє кохання. Утікав. І воно пішло від мене. А я навіть не встиг нормально спробувати… Яке воно на смак? Як твоє тіло? Знаю точно лише, що у голові наморочилося… Коли дивився тобі вслід, слухав тебе, коли посміхалася… Ти пішла. Я не бачу… Та й у голові чомусь більше не паморочиться. Лише серце боляче стискається…!
У горлі шкрябає. Я забуду… Мабуть. Потрібно зібратися з думками… Я зможу не чекати дзвінка… Зустрічі. А якщо й побачимося, то збрехати, що у мене все гаразд. Зможу!!! Ти не побачиш мого болю. У мене все гаразд.
Справді…
Ще трішки пофантазую… Що ти поряд. Палко цілуєш у вуста… І шепочеш: «Кохаю, кохаю, кохаю»… Удвічі сильніше стискається серце. Та вже не від болю. Просто важко розуміти, що це моя остання історія про кохання. Більше не дозволю нікому… Ніколи… Ти зрозумієш, що втратила. Не зараз. Колись. А в мене усе гаразд.
І байдуже, що це брехня. У неї повірять… Я хороший актор. Ти теж повіриш. У мене все гаразд… Справді.
Автор – Ігор Виноградов
З архіву газети “Сім’я і дім”
