Художниця й архітекторка Мирослава Шундерук жила на сході аж до початку воєнного конфлікту. Потім повернулася до Луцька, де провела свої дитинство і юність, де вчилася малювати і робила перші кроки на шляху до майбутньої професії.

Як зізнається мисткиня, займатися творчістю її надихнула вчителька, яка була дружиною директора Луцької художньої школи.

– Одного разу вона прийшла до нас, п’ятикласників, і сказала: «Діти, сьогодні ви будете малювати натюрморт». Я дуже старалася… Пізніше забула про це, – розповідає жінка. – Аж раптом додому приходить лист із рекомендацією. Тато відразу сказав, щоб я пішла дізнаватися, які документи потрібні. Мама померла, а він виховував мене дуже суворо, хотів, аби я була самостійною.

Пізніше саме батько відіграв вирішальну роль у становленні Мирослави Шундрук як художниці. Адже завдяки його суворій реакції, майбутня архітекторка не покинула малювати заради занять у спортивній школі.

— Художник — це перш за все професія. Особливого натхнення тут немає, є тільки мета, — посміхаться архітекторка. – Люди діляться на три категорії: хтось розповсюджує ідеї, хтось – мішки для борошна, а хтось – вішаки для одягу. Так-от, я розповсюджую ідеї. Для цього потрібно постійно рухатися. До того ж художник теж має за щось жити. Голодний художник приходить до занепаду. Я – проти голодних художників.

“Я пішла відкопувати маму з-під завалів”, – історія про викрадену і депортовану з Маріуполя дівчинку

Дівчата бігали у вишиванках

Після навчання у Львові жінка отримала направлення в Донецьк, там і вийшла заміж. Розповідає, що прижитися спочатку було доволі важко:

– Зовсім інші люди, манери, ставлення до життя, мова. Ще тоді навіювався певний тип поведінки. Звісно, ми молоді, і нам було, відверто кажучи, наплювати. Але до нас ставилися, як до прибульців. У Донецьку вперше дізналася про те, що я «западенка» і «бандерівка». Ну, про це мене так тихо запитали (сміється, — авт.).

Мирослава Шундерук каже, що вона чи не єдина в інституті могла розмовляти українською. Хоча за це, як виявилося потім, можна було постраждати.

– Серйозний конфлікт трапився з моїм знайомим, який приїхав пізніше. Він зовсім не знав російської мови. Йому навіть сказали у від ділі: «Коля, да говори ти уже по-украински, ми тебя поймем». Так він і зробив. А потім троє зачинили його у гуртожитку в туалеті і побили навмисно, – пригадує жінка.

Проте, за словами художниці, серед місцевих жителів були і такі, хто в житті на російську мову не переходив. І, попри різні політичні інтереси, ще до недавнього часу ніхто й подумати не міг про можливість воєнного конфлікту.

– Пам’ятаю, що у 2005 році на площі Леніна стояли хлопці й дівчата, які агітували за створення Донецької народної республіки. І зібрали лише 165 підписів. Уявіть: із такого величезного міста! Але робота велика велася з того часу. Перед війною взагалі стало дуже тихо і добре, не було ніяких ексцесів. У вишиванках дівчата бігали. А я відчувала, що щось таке недобре в повітрі стоїть. А далі — війна. Тепер за цю вишиванку вбити можуть, – зауважує художниця.

Жінка виїхала з міста, коли розпочалися обстріли центру. У небі всюди ширяли літаки, а знайомі розповідали, що бачили мертві тіла на вулиці. З часу від’їзду пані Мирослава поверталася в Донецьк лише кілька разів.

– Місто кардинально змінилося. Таке враження, що дуже багато чужаків. Люди, яких ми раніше ніколи не бачили. Усі місцеві це помічають, – стверджує Мирослава Шундерук.

Авторка – Інна Мазурик, з архіву газети “Сім’я і дім”