До вагона метро вскочив невиразний, миршавенький чолов’яга у спортивному костюмі й залементував хрипким голосом: «Шановні пасажири, пропоную медичний бактерицидний лейкопластир тілесного кольору, з тканинною основою! Десять штучок у пачечці, ціна – одна гривня!..»
Чудодійний товар придбала тільки одна старенька, що їй, мабуть, добряче намуляло ноги нове взуття… Саме тоді поїзд вирвався з темних підземних лабіринтів і роз’ярілою змією метнувся мостом, що проліг над Дніпром. Підійшовши до виходу, де стояла і я, продавець насторожено задивився у вікно й уже за мить його збентежені очі округлились, а руки мимоволі спакувалися в кулаки: «Боже, та ж молодий який!..»
– Ви теж помітили постать, що над проваллям? – звернувся до мене, мабуть, зауваживши, з яким подивом спостерігала за ним. – Мені ж не вперше доводиться бачити подібне жахіття… Знаєте, завше вибігаю на найближчій станції і мчу до тих, хто стоїть на краю прірви, з надією зупинити, відвести від гріха… Тільки б не спізнитися! – хвилювання подорожнього дедалі наростало, тож тепер ми вдвох нетерпеливо чекали, коли ж відчиняться двері потяга…
– Навіть літні люди, які так і не змогли пережити розлучення з найдорожчими, звільнення з роботи чи інші прикрощі долі, шукають вихід саме на цьому мосту, – став розповідати дивний продавець. – Та якось я сам ледь не збожеволів, коли побачив за поруччям у розтріпаному, небесного кольору платтячку босу дівчинку років тринадцяти…
Мчу до неї, а вона хапливо ковтає повітря й кидає боягузливі погляди у воду… Не помітила, як підбіг ззаду і вхопив за руку. А те дитя ричить, пручається, верещить, щоб не чіпав її. «Що ж ти робиш, дитино, тобі ще жити й жити!..» – заволав, відтак затиснув малу в обіймах, відтягнув від поруччя, посадив поряд. Дівчинка стихла, а згодом заридала…
…Її мама познайомилася з Денисом на одній із конференцій. Стали зустрічатися… Втім Руслана (так звали дівчинку) не йняла віри: хіба може цей стиляга й красень із волоссям кольору темної іржі стати для неї батьком? Ще більші сумніви оселилися, коли він завітав до їхньої однокімнатної «хрущівки»…
– Той вечір, коли Денис присів на моєму ліжку, всміхався й розпитував про навчання, став для мене фатальним, – схлипувало заворожене в’їдливим та непідвладним почуттям дівча. – Я й тепер чую терпкий аромат справді дорогих парфумів… Його проста і така ласкава мова змусила моє серденько томно закалатати… Я закохалася… Так сильно, що жадала бачити його щодня, бо став для мене як вода і повітря…
Він дарував мені яскравих м’яких слоників, Шекспірові п’єси. Навіть букет із польових ромашок якось приніс… Боже, ці дарунки вважала найціннішим, що є на землі!.. Але ні коханий вітчим, ані ненька не здогадувалися про мої таємні почуття, що так швидко доростали до безмежжя…
Через рік, коли малій виповнилося тринадцять, вони з мамою переїхали жити до Дениса…
Молодий вітчим був не схожий на рідного Русланиного батька-пияка – ніколи не кричав, не лаявся, був уважний та поміркований… Невдовзі прикипіла і до його вдалих жартів, розповідей про мудрості дорослого життя, а надто до …обіймів, що їх дарував, бажаючи доброї ночі…
– Усе ж мамі він приділяв більше часу, і мене це дуже дратувало, – вела далі бідолашка. – Я хотіла, щоб вітчим був завжди поряд зі мною! А коли вони одружилися, світ для мене перестав існувати… Не могла жити разом з ними, дивитися на їхнє щастя й часті вуркотливі любасання…
Я порадив Руслані розповісти про все мамі, бо тільки вона, хай що трапиться, зрозуміє кровиночку й відшукає разом із нею вихід з будь-якої, навіть найскладнішої ситуації… Тоді вона пообіцяла вчинити саме так, але, що сталося насправді, не знаю… Ось і зупинка. Біжу, спробую розрадити цього бідолаху, що досі стоїть над безоднею й хоче втопити у ній нерозв’язану проблему…
