“Tи запитаєш, як можна було так вчинити і сказати “ні”? І це в той момент, коли запитання надійшло в офіційному порядку від тітоньки в загсі? Коли вже було віддруковано повний комплект весільних фотографій?

Уявляю картину…. Усі чекають, що я, така неземна, в повітряному платті, скажу зараз “так”. Ось великим планом Плюша. Він цілком упевнений, що я вже нікуди від нього не дінуся.

Ось столи, накриті в найближчому кафе, а на багатоярусному торті вже красуються фігурки нареченого і нареченої, щоправда, не схожі ні на мене, ні на Плюшу. Навколо столів сновигають з холодцем та “шубою” родичі, які ще ні про що не підозрюють.

Як завжди, найцікавіше не сфотографували. Адже стандартних однотипних фотографій у кожному сімейному альбомі – хоч греблю гати. Звісно, коли я сказала “ні”, фотограф опустив камеру! Як на мене, саме в цьому він схибив.

Не треба думати, що я зайве перенервувала і сказала не те й не тоді: мої попередні чотири весілля пройшли на “ура”. Я точно знала, куди і коли мені йти, де встати і що сказати. На відміну від Плюші, якого переклинило, щойно він одягнув чорний костюм – ні сіло ні впало. Щоправда, я до останньої миті не знала, чи казати “так”.

Ось, скажімо, з чим у вас асоціюється початок сімейного життя? У мене – з вибором тканини на штори. Не смійся. Бо у момент, коли ви вранці лежите з коханим у ліжку й розглядаєте вікно навпроти, починаєте розуміти, що з цим вікном конче потрібно щось робити.

Чи то воно брудне, чи то нефарбоване, чи то штори страхітливі, чи то їх зовсім немає? Мити-фарбувати на початку сімейного життя, звичайно ж, ліньки. І тоді вам спадає на думку повісити нові штори.

Це дуже зворушливо: ви домовляєтеся зустрітися після роботи й поїхати в найбільший магазин тканин. У вас обох є якісь заощадження, і ви готові з радістю потратитися на таку добру справу, як облаштування спільного гніздечка.

Ви приїжджаєте в магазин і починаєте шукати щось придатне. Через десять хвилин з’ясовуєте, що грошей потрібно значно більше. Чому вам раніше не спадало на думку, що на штори потрібно значно більше тканини, ніж на серветки? І що тканина ця коштує значно дорожче за серветкову?! Ну, не спадало.

Зрештою, ви ж у ліжку вирішили їхати. Чому ви взагалі почали думати про якісь штори? Про повзунки було б значно логічніше. Але повзунків у цьому магазині не продають, а якщо приїхали, то потрібно щось купувати.

І ви починаєте нарізати кола по магазину, як тигри в клітці. Іноді один із вас тицяє пальцем у якийсь відріз, на що у відповідь інший крутить пальцем біля скроні. Це не той колір, не та ціна, не та фактура, і взагалі сьогодні все не так.

Нарешті ви знаходите завішаний дорогими тканинами скромний шматок, який цілком підходить і за ціною, і за кольором. Ой, леле! З’ясовується, що цей шматок останній, причому на півметра коротший, ніж вам треба.
І тут ти вражаєш коханого своєю хазяйновитістю: шматок короткий, але він і широкий. Складна система оборок з тасьми врятує ситуацію!

Радість опромінює ваші змучені обличчя, ви шукаєте продавця, який уже встиг дременути кудись у нетрі магазину, і вимагаєте продати той шматок тканини.

І потім блаженних тижнів зо два ти зайнята: шиєш штори. Коханий пишається тобою: швейної машинки в тебе немає, волочити сувій тканини по знайомих незручно і непристойно, а тому ти шиєш руками – отже, колись дошиєш!

Він каже друзям недбало: “Моя сьогодні шиє штори” – і вони розуміють, як йому поталанило з тобою. Поколоті голкою руки – дурниця, порівняно з цим.

Але не думай, що, коли ти дошиєш, справі кінець. Хай як ти гнутимеш спину, роблячи ретельні виміри, обов’язково одна штора буде коротшою за іншу сантиметрів так на п’ять. Вау, оце інтрига: то буде закрита батарея чи ні?

Коханий уже з роботи починає затримуватися, аби не переконувати тебе облишити це дурне заняття, через яке ти пішла в себе на місяць. Але ти ж от-от закінчиш, от-от – і закінчиш, не так це все й страшно.

Чотири рази я зарікалася цим не займатися. Задерев’яніла спина, очі й пальці волали до мого розуму, але марно. Після кожного чергового заміжжя все починалося знову: ліжка-вікна-магазини-штори.

Зрештою мені стало здаватися, що я тільки через те й заміж виходжу, щоб шити штори. Знайомі почали звертатися до мене, щоб пошила штори і для них, але я гордо відмовлялася: на такі подвиги можу піти тільки заради дуже дорогої людини.

І ось я зібралася заміж вп’яте. Плюша був такий самий чудовий, як і всі мої попередні чоловіки, з якими я, до речі, розходилася полюбовно й стосунків не пориваю донині. У нього була маленька квартира, яку ми вирішили почати переробляти одразу після весілля на ті гроші, які нам “переп’ють” родичі.

Вирішила не розповідати йому про свої шторні подвиги. По-перше, це мало стати для нього приємним сюрпризом. А по-друге, було б нетактовно нагадувати про моїх колишніх чотирьох чоловіків, які й так дзвонили мені без угаву на мобільник, коли їм бувало нудно. Зі мною, як ви зрозуміли, не знудишся, і Плюша добряче ревнував.

Ми дотрималися всіх ритуалів і традицій. Весільне плаття я цілий місяць ховала у свідків, аби Плюша його не побачив. У день весілля ми зустрілися одразу в загсі, і нам практично не давали залишитися на самоті – хоча б забитися кудись у куток і обмінятися словом. І все-таки Плюша знайшов момент, піймав мене за руку, відтягнув у бік і прошепотів, засунувши носа у квіти в мене на волоссі:

– Мила, я такий щасливий! Ми будемо разом усе життя, в нашому будинку. Я вчора купив жалюзі на вікна, дуже гарні і зручні!

На нас знову накинулися друзі та рідні, і Плюшу від мене відтягнули. Я за інерцією ще всім усміхалася, а в голові нуртувала одна думка: він купив жалюзі!

Жалюзі! Як так? Що це за життя, коли жалюзі? А штори? Ото самодур! Купив жалюзі! Без мене, навіть нічого не запитав! Сюрприз! Та в труні я бачила такі сюрпризи!

Тільки байдужий залізний дроворуб може купити жалюзі – холодні гримучі штуки, зроблені чужими людьми. Це ж він впустив їх у будинок заміряти вікна! Зрадник!

– Чи згодні ви, Вікторіє Анатоліївно, стати дружиною Аркадія Сергійовича Плюшина? – привів до тями солоденький голосок. На автопілоті я дійшла до самого залу розпису і навіть не помітила! Ось вона, сила звички! Навіть марш Мендельсона повз вуха пропустила!

Востаннє уявила собі бридкі гримучі жалюзі, набрала якнайбільше повітря в легені і вклала всю силу своїх почуттів в одне коротке й прекрасне “ні”.

Ось так це і відбулося. Більше я заміж не збираюся. Та й пізно вже – двадцять років, як працюю в цій швейній майстерні. До речі, з Будинку культури не телефонували? Їхні штори вже готові…

Олеся КРИВЦОВА