Плаття було золотистим, у тон Оленчиному волоссю, а туфлі, рукавички і губи – червоними.

– Це сполучається? – хвилювалася мама.

– Ну звичайно, – відповідала кравчиня. – Золото завжди кладуть на чорний чи червоний оксамит.

– Ти будеш найкрасивіша, згадаєш моє слово, – сказала вона доньці, акуратно пакуючи готове вбрання. – Як Попелюшка на балі.

Випускний починався о дев’ятій вечора. Олена збиралася поніжитися в ліжку довше, але схопилася як завжди о сьомій ранку. Непереможна сила шкільної звички не відпускала навіть на фініші.

Добре, що на дванадцяту вона записалася до перукаря, інакше геть змучилася б чекати до вечора. Зі світлого прямого волосся Олені зробили вологі локони, і вона стала схожа на Афродіту, яка щойно вийшла з піни морської.

На випускний вечір пішли разом, як колись перший раз у школу. Але вже не мама з дочкою, а дві цікаві, хоч і різного віку жінки.

На шкільному ґанку Оленка одразу помітила Сашка і загадала: якщо він підійде, то все дальше життя складеться вдало – і до універу вона вступить, і роботу знайде, і бідувати, як батьки, ніколи не буде. Сашко побачив, присвиснув і підійшов:

– Принцесо, а вам не потрібен охоронець?

Але поки Оленка міркувала, як би дотепніше відповісти, наче з-під землі виринула стерва Ляшовська у відвертому прозорому платті й нахабно заявила: „Охоронець потрібен мені!” – і потягла Сашка в актову залу.

– Ну і нехай, – втішила себе Олена, – ще не вечір. Принцесою він назвав мене.

…Урочиста частина затяглася на три години. Директриса співала випускникам дифірамби, дівчата виходили по атестати на сцену, мов на подіум, – у чорних, червоних, бузкових та кольорових сукнях, а пацани, як завжди, кривлялися, востаннє топчучись біля дошки.

Ганна Сергіївна зі смутком дивилася на це молоде плем’я і почувалася справжньою бабусею.

– А в наші часи шили тільки білі плаття, – ностальгічно шепнула вона незнайомій матері, яка сиділа поряд. – Пам’ятаєте?

– Ще б пак, – охоче відгукнулася та. – Хоча в мене випускного не було, я закінчила восьмирічку й училище. Знаєте, як розшифровується ПТУ?

– Профтехучилище, – серйозно відповіла Оленчина мама.

– А от і ні, – засміялася сусідка, – “допоможіть тупому влаштуватися”! Мій син теж іде в училище, і треба було для цього одинадцять класів штани протирати? А ваша куди, мабуть, до Києва поїде?

– Мріє, – відповіла Ганна Сергіївна. – Але я її не пущу. У столиці спокуси і лайдаки, нехай краще вчиться десь ближче, у мене на очах не скривдять.

Ганна не ходила на класні збори, тому з цікавістю розглядала тих, з ким мала відзначати епохальну подію в житті дітей. Ідея після урочистої частини усім розбитися на окремі купки – учителі, батьки і діти – їй відразу ж не сподобалася, але заперечувати було пізно. За це голосували саме на тих зігнорованих нею зборах. Сусідка теж розглядала батьків і, схоже, не була розчарована.

– Як вам он той чорненький з борідкою, – штовхнула вона ліктем Ганну Сергіївну. – Поб’ємося об заклад, що буде сьогодні мій!

– Ви, напевно, незаміжня… – збентежено припустила Ганна, шокована подібною відвертістю. Але сусідка у відповідь дуже образилася:

– Як це вам спало на думку?! Просто мій козел на риболовлю поїхав, йому всі ці дурниці до одного місця.

– Атестат вручається Олені Свирській, – урочисто оголосила директриса. І Ганна Сергіївна завмерла від хвилювання, ніжності та гордості за дочку, яка яскравим метеликом випурхнула на сцену.

– Дозріла, – посміхнулася сусідка з неприємною, навіть непристойною інтонацією. – Це зараз вони пуп’янки, випускниці, а через кілька років, згадайте моє слово, третина з животами ходитиме, інша третина на автостраді вишикується. Життя швидко таких обламує.

– Слухайте, – не втрималася Ганна Сергіївна, – не робіть висновок про всіх по собі!

…До столів рвонули з такою радістю, начебто не їли добу. У метушні й товкотнечі Ганна Сергіївна ледь встигла перехопити дочку і кинути в сумочку її атестат.

– Дивися, не пий, – покивала вона їй пальчиком і приречено пішла до загального батьківського корита. Найметкіші вже сиділи за столами, і з їхніх розчервонілих облич і верескливих голосів було зрозуміло, що вони вже випили.

Серед строкатих широких спин Ганна помітила одну знайому – з цією активною мамусею вона якось посварилася телефоном. Та збирала обов’язкову шкільну данину, а Ганна намагалася з’ясувати, на що саме. За це й дістала.

У перепалці перемогла мамуся. Як казала улюблена письменниця Ганни, її зад виявився ширшим. Ось і тепер горлата почувалася господинею застілля, розливаючи сусідам по столику то шампанське, то коньяк.

Ганна Сергіївна прилаштувалася за крайній столик із двома тихими інтелігентними жіночками, як пізніше з’ясувалося, одна з них була бабусею, яка виховує сироту.

На трьох їм дісталася пляшка шампанського, тарілка помідорів і нарізка ковбаси із сиром. Розлили у пластикові стаканчики, сказали зі смутком „За дітей” і випили теплої шипучки.

– А здавали ж стільки грошей, – ніяково констатувала одна з жіночок, – гляньте, як бенкетують за сусідніми столиками. Ганна зирнула, що жує горлохватка й зі смутком подумала про дочку – як там вона, не сумує?

…Оленка ліниво цідила шампанське й упівока стежила за Сашком. Господи, який він сильний, красивий, мужній! Недаремно вона таємно закохана в нього з п’ятого класу. І жодного разу не розчарувалася. Навіть отримуючи двійки біля дошки, штовхаючись на перерві з пацанами, він був на висоті.

У карих очах сяяла така весела зухвалість, що було зрозуміло: він просто вищий за всі ці шкільні дурниці. От і зараз, обіймаючи однією рукою Ляшовську, яка весь час прихилялася до нього, і затягуючись сигаретою, він раз у раз кидав на Олену багатозначні погляди.

Тим часом у класі назрівав справжній шабаш. Найсміливіші дівчиська побігли вниз відволікати вахтера, аби впустити шпану. Ті ввалилися в спортивних штанях і в’єтнамках, регочучи, матюкаючись і спльовуючи.

– А де вчителі? – злякано запитала Олена біленьку відмінницю Ніночку із трояндою на бретельці плаття.

– Бухають в іншому кабінеті, – тріумфально звереснула Ляшовська. – Разом із крутими татусями. Ой, пацани, у мене ідея, нумо грати в пляшечку!

У їдкому тумані „травички” один із гостей крутнув пляшку на столі, і її тупа зелена шийка вп’ялилася просто на Ніночку.

– Відійди, – закричала вона, коли обкурений „кавалер” боляче схопив її за оголені плечі. Але це тільки збурило решту – вони почали дружно кричати, мов п’яні гості на весіллі: раз, два, три, чотири…

Олена кинулася до виходу, розуміючи, що кидає подругу, але усім єством відчуваючи справжню небезпеку. Коло самих дверей її наздогнав Сашко.

– Ну куди ти, дурненька? – схопив він її за руку. – Не бійся! А я нащо? Я ж твій охоронець!

– Ходімо звідси, ходімо! – гаряче зашепотіла Олена.

У класі вже не просто галасували, там стояв рев, як у звіринці. Бідну Ніночку тискав уже інший відморозок, поклавши на голену голову відірвану від бретельки троянду.

– Допоможи їй, – крізь сльози попросила Олена, але Сашко резонно заперечив: – Вони ж мене вб’ють. Ліпше покличмо дорослих!

Вони вискочили у темний коридор. Внизу гриміла музика дискотеки, на підвіконнях обнімалися якісь парочки. Олена відчула, що в неї паморочиться у голові й двоїться в очах.

– Щось мені зле, – поскаржилася вона Сашкові.

– Марихуани нанюхалася, – припустив він співчутливо, – тобі треба вирвати. І, обійнявши дівчину за плечі, потягнув у туалет.

…Ганна Сергіївна і дві її сусідки по столу оскаженіло грюкали в замкнуті зсередини двері класу, де, судячи зі звуків, відбувалося щось жахливе.

– Треба ламати! – рішуче крикнула бабуся і відважно кинулася на двері, мов на амбразуру ворожого кулемета сухе, але повне вогню тіло старої комсомолки.

Двері розчахнулися, і Ганна, не встигнувши побачити, відчула, що дочки тут немає. Вона кинулася по коридору, заглядаючи в сусідні класи. В одному з них натрапила на „професора” з борідкою, на колінах у якого прилаштувалася недавня знайома-петеушниця. Не перепросивши, вона помчалася далі вниз сходами, молячи Бога, щоб з її дівчинкою нічого не сталося.

…Виблювати не виходило, а в голові й далі паморочилося. Кружляла і стеля, і зачовганий кахель під ногами, і смішна маленька раковина на стіні.

– Чекай-но, з цією раковиною щось не так, – подумала Оленка, і крізь морок, що огорнув свідомість, несподівано сяйнув здогад: – Так це ж пісуар! Я в чоловічій убиральні?

– Я, напевно, захворіла, – скаржилася Олена Сашкові й жалібно попросила: – Відведи мене, будь ласка, додому!

Але він не сказав ні слова, легко підхопив її за талію і посадив на якусь тумбочку:

– Не бійся, це таблетки, незабаром тобі стане краще. Пацани в шампанське всім дівчатам кинули, щоб краще розібрало.

Він став жадібно її цілувати, а вона то сміялася, то плакала, ледь розуміючи, чому руки Сашка лізуть під плаття, а губи шепочуть на вухо: “Я хочу тебе, хочу!”

…У школі Олени не було, біля школи теж.

– Шукай, шукай, – наказувала собі Ганна Сергіївна, намагаючись зосередитися, де вона ще не була? На горищі, у кабінеті директора й… у чоловічій убиральні. Вона увірвалася до туалету, коли Сашко рвав на Оленці золотисте плаття.

Рубанула сумочкою по голеній голові, гаркнувши погрозливо: “Уб’ю, мерзотнику!” І потягла своє дитя геть з цього божевільного будинку.

…Світало. Десь у зелених кучерях тополі звучно кувала зозуля. Вони йшли зволоженими росою вибоїнами маленького райцентру, повз сонні „хрущовки”. Ганна Сергіївна міцно притискала до себе свій скарб.

– А міські школи зараз на площі, – поскаржилася Олена. – У них усе красиво й романтично.

– І в тебе усе буде так! – пообіцяла мати. – Я дуже тебе люблю, дуже, але не утримуватиму вдома. Ти ж хотіла вчитися в Києві? От і лети, моя пташко, лети, тільки будь обережна.

– Ку-ку, – висловилася з цього приводу зозуля. І виразно повторила: ку-ку.

– Вона каже „так”, – вперше посміхнулася Олена.

– А от і ні, – заперечила мама. – Вона каже „по-ра”, настав час пакувати валізи.