“Кілька тижнів тому почалося навчання у школі, і ми все ще намагаємося увійти в ритм. Не знаю, як ви, але нам складно”, – розповідає у своєму блозі Джен, мама двох дітей, стосунки з якими одного дня змінилися.
Наш ранковий режим досить звичайний. Хабсі прокидається рано, щоб підготувати дітей. О 7.30 він починає волати… Ну, я маю на увазі, він акуратно будить дітей. Щоранку я чую: «Адольфа, йди сюди одягатися» і «Гомер, одягнися і почисти зуби». Бувають дні, коли криків більше, ніж зазвичай.
Таким був і цей ранок. Обоє дітей прокинулися не в настрої і мляві, тому треба було пройти через більше суперечок, ніж зазвичай. Гомер загубив черевик, а Адольфа не хотіла чистити зуби. І все звалилося на мене.
Я намагалася спакувати для них обід, і виявила, що Адольфа принесла додому якусь папку. Папка раніше залишилася непоміченою, захованою під всяким паперовим мотлохом. У папці лежали папери, які вона мені не показала. Я так розлютилася! У неї не так і багато завдань, але щовечора вона повинна розібрати свою папку і показати мені те, що вчителі передали додому, щоб я не пропустила нічого важливого.
Я швидко відкрила папку і почала кидати папери стіл, кажучи: «Адольфа, ти ж знаєш, що ти повинна розбирати папку! Чому ти не робиш те, що повинна?»
«Я забула», – запхикала вона.
«Ти виконуєш свої завдання в школі. Чому ти забуваєш це робити вдома?» – запитала я, продовжуючи розкидати навколо папери. Летіли диктанти, робочі зошити.
Перш ніж я встигла помітити, губи Гомера затремтіли. Я повернулася до нього: «А у тебе що трапилося? Чому ти плачеш?”
«Тому що ти кричиш на Адольфу», – сказав він, і з його очей котилися сльози. Обидві дитини заплакали.
Хіба це нормально, подумала я. Це я повинна плакати. Я бігаю тут, намагаюся все зробити для вас двох, тому що ви не можете зібратися самі. Хто загубив черевик? Хто плаче, тому що чистити зуби тааааак складно? У кого йде 10 хвилин, щоб вирішити, чи хоче він бутерброд з шинкою чи з сиром, з горіховою пастою чи джемом?
«Гомер, будь ласка, перестань. Я не можу зараз тебе слухати». Відповівши йому, я продовжувала спустошувати папку Адольфи. «Обоє перестаньте плакати і знайдіть черевик Гомера!». Я глянула на аркуш паперу, який тримала в руці, і побачила, що цей лист від учителя Адольфа.
Я так і знала, що можу пропустити щось важливе! – подумала я, розсердившись ще більше. Лист від учителя! Хто знає, коли цей лист взагалі мені пердали?
“Любі мамо і тато!
Пройшов перший тиждень на моїй новій роботі.
У мене новий учитель, новий клас, новий розклад і багато нових друзів.
З усіма цими новими справами у мене дуже багато змін, і я намагаюся все запам’ятати. Коли я втомлююся, відчуваюся роздратованим або пригніченим, згадайте, як вам на вашій новій роботі доводилося пристосовуватися до всього нового. Згадайте свої страхи. І це допоможе вам зрозуміти, що я зараз відчуваю.
Ви можете мені дуже допомогти, якщо будете співчутливо вислуховувати, розуміти мене, давати підтримку, давати мені відпочити і дарувати мені багато любові та уваги.
Спасибі вам за те, що даруєте мені любов і дбаєте про мене.
З любов’ю,
Адольфа”
Цей лист зупинив мене на півслові. Я перечитала його. І ще раз.
Так, – подумала я. – Я погана мати.
Зазвичай я не відчуваю материнського почуття провини, але того ранку я відчула себе жахливою матір’ю. Я кричала на дітей, тому що вони не могли знайти цей клятий черевик. Я робила бутерброди, тому що знову злилася, що в школі продають огидні обіди, які ніхто не хоче купувати. Неначе вчителька знала, на що буде схоже наше ранок. І звідки вона знала, що саме такий лист мені треба було прочитати в той момент? Не знаю, але рада, що вона це зробила.
Я вже збиралася покликати дітей і вибачитися перед ними, але тут на кухню влетів Хабсі і він був в люті. Він чув всі наші крики, пхикання і плач і був готовий стиснути кулаки (звичайно ж, фігурально висловлюючись). “Що відбувається? Чого ви кричите? Ви готові сідати в машину? Ми встигнемо! »- завив Хабсі.
Я схопила його за руку. «Перш ніж ти скажеш щось ще, прочитай це», – і простягнула йому лист від вчительки.
Я спостерігала за його обличчям у міру читання. Він прийшов до того ж висновку, що й я. Ми були в жахливому стані. «Що» … – почав він, піднімаючи очі від листа.
Діти перестали шукати черевик і уважно дивилися на нас.
«Ми жахливі», – прошепотіла я Хабсі.
«Так, я знаю», – сказав він.
«Я не можу знайти черевик», – заскиглив Гомер.
«Я не можу знайти мій журнал для читання», – закричала Адольфа.
«І що ми будемо зараз робити?» – запитав Хабсі.
Я хотіла сказати, що ми схопимо дітей і міцно їх обіймемо, але сталося інше. Лист, мабуть, розтопив моє холодне зачерствіле серце. Але я не схопила гітару і не стала виспівувати релігійні гімни, не стала розповідати казки про веселку і єдинорогів. Замість цього ми просто глибоко вдихнули і допомогли дітям знайти те, що було потрібно. І вийшли з ними на вулицю. Все те ж саме, але без хвилювань і паніки, як за кілька хвилин до того.
Я хотіла послати записку вчительці і сказати, як я вдячна їй за лист. Я хотіла сказати їй, що я зовсім не є ідеальною мамою, а Хабсі не є супер-татом. Що ми намагалися з усіх сил, але іноді нам потрібен стусан під зад, щоб ми повернулися на шлях істинний. Я хотіла подякувати їй за те, що вона дала нам цей необхідний стусан, але я відволіклася … Тому що все ще намагалася знайти журнал Адольфа.
