У 1911 році норвезький полярний дослідник Руаль Амундсен і британець, вчений, капітан королівського флоту Роберт Скотт заклалися, хто першим досягне найпівденнішої точки Землі. Пройти треба було понад 2 тисячі кілометрів – у вічній мерзлоті, в хуртовинах і заметах, кожен окремо зі своєю невеличкою командою помічників.
Скот обрав тактику: в тиху ясну погоду пересуватися якомога далі, понад сил, а погані умови перечікувати та не витрачати сили. Амундсен, навпаки, розробив однаковий режим – щодня незалежно від погоди проходив з командою по 30 кілометрів і ні метром більше, навіть у повний штиль, щоб зберегти сили на наступний день.
Вгадайте, хто з них дійшов до полюса першим? Амундсен і його команда. Команда, яка щодня проходила однакову відстань попри все. Тому що регулярні планомірні дії – це не набридлі з дитинства вигадки мами, вчителів, коучів і хто там нас вічно повчає, а доведений життям досвід.
І це стосується всього: вивчити щоденно чотири нових слова англійською, сходити тричі на тиждень на той стретчинг, пройти щовечора 20 хвилин пішки з роботи, зробити щоранку по сторінці звіту – зробити нехай маленький, але крок, стабільно, без отого «завтра», «перечекаю», «може потім буде легше». Він подекуди важливіший і ефективніший найвидатніших здібностей чи гучних ривків. І гарантовано веде до “полюсу” – Амундсен же його досяг. Та ще й у вічній мерзлоті!
