Життєві історії Сім'я

Пообіцяла Богові – і назвала донечку Євою

Єва вже геть не мала сили. Навіть ковтати пігулки. Почувалася зовсім погано, на межі. Здавалося, от-от Богові віддасть душу…

– Ще б пасочку спробувати, – мовила протяжно, коли в кімнату зайшла мати.

Ненька не стрималася – і заплакала. Важко було дивитися на те, як згасає єдина дочка. Така молода і гарна. «Але безнадійна», – так їй сказали.

Василина Степанівна змалку трусилася над Євусею. Бо донечка – пізня у неї дитина. Так довго вони з Іваном діток не мали. Що вже молили Бога про диво! І коли жінці виповнилося сорок років, нарешті відчула, що при надії. Тоді дала собі слово: як буде дочка, обов’язково назве Євою, як син – то Адамом. Обіцянку свою виконала.

Але це ж треба, як тільки маленьку додому привезли, то бабахнув Чорнобиль. І посипалися болячки в Євусі… Бувало, по кілька місяців на рік проводила Василина Степанівна з крихіткою по стаціонарах. І так, поки донечка до школи не пішла. Потім Єва трохи окріпла, й нездужала рідше. Але хорошого здоров’я все ж не мала.

– Мам, можна я вийду надвір із дітьми у сніжки пограти? – не раз марно просила дівчинка взимку.

– Ні, бо застудишся, – відказувала ненька.

– Дівчата кличуть на річку, я піду? – з надією запитувала влітку.

Та відповідь, як завжди, була «ні».

Василина Степанівна втомилася боротися із застудами, тому й обмежувала дитину багато в чому. Тож хоч виросла Єва в селі, а була, як кімнатна квітка.

Зате вродою Господь дівчину не обділив. Наче про неї співалося: «Дай з лиця водиці напиться…» Очі – як ті бездонні сині озерця, обрамлені тоненькими берегами-брівками. Вуста – як рожеві ружі. А волосся… Коли вітерець грав його хвилями на сонечку, не в одного парубка дух захоплювало. І в матері з батьком – від тривоги, чи ж ласкавою до їхньої дівчинки буде доля.

А переживання таки були немарні. Як пішла Єва вчитися в місто – так і знову почала частіше нездужати. До п’ятого курсу університету якось дотягла, а там перед останньою зимовою сесією геть злягла…

– Ви б на обстеження дочку завезли, – наполягала сільська медичка. – Температурить уже он скільки! Не перший тиждень!

– Так не хоче, – мовила мати. – Я ж не можу її силувати. Усе просить: «Ну, ще кілька днів потерпіть». І так тягнеться. Вона з дитинства обстеження терпіти не може, бо вже й так стільки їх пройшла.

– Не жартуйте, викликайте швидку. Щоб не було запізно, – наполягала медичка.

Ввечері Єву таки поклали до стаціонару. А зранку після обстежень Василині Степанівні повідомили новину:

– Мамочко, де ви раніше були? У вашої дочки – oнкo. Якби хоч місяць тому приїхали. А так…

– Невже нічого не можна зробити? Врятуйте мою Євусю, – благала матір.

– На жаль, я не Бог, – відповів він.

– Скільки їй ще залишилося?

– Можливо, Великдень переживе. А може, й ні, – сказав відверто професор. – Краще заберіть її додому.

Ноги ледве несли матір із церкви. Верталася зі служби з вербовими котиками, а огортав невимовний жаль. Усе Євуся не йшла з голови і слова лікаря. Великдень – за тиждень, отже, спливають доньчині дні.

– Через Єву зажурена така? – почула ззаду чийсь голос.

Озирнулася. Це її доганяла баба Стефка, сільська травниця.

– Чула, що мала твоя дуже слаба, – порівнявшись, мовила.

– Слаба, тьоть, дуже, – зайшлася гіркими сльозами Євина мати.

– А ти, коли зараз прийдеш додому, святою вербичкою дочку торкни. Тоді кору з отих гілочок здери, звари її і давай доньці той настій по чайній ложечці тричі на день. А цю, – простягнула свою вербову гілку, – посади на городі. Як прийметься – буде Євка жити.

Василина Степанівна подякувала жінці. Але вдома настільки закрутилася біля дочки, що геть забулася про пораду старої Стефки. Лише під вечір, глянувши на чужу вербову гілочку, згадала, що має її посадити. Зачерпнула кухоль води і пішла з тою гілочкою за хату.

Надворі так пахло весною! У вікна хати заглядали набубнявілі абрикосові бруньки, під яблунькою вовтузився молодий їжачок. Давно не помічала тієї краси навколо. Та думки все одно крутилися навколо своєї біди. Викопала ямку, линула туди води і встромила вербову гілочку. «Рости, вербо, високая…» – прошепотіла й пішла до хати варити відвар із кори.

За кілька днів Єва почала більше спати, ніж вставати. Мати вливала їй у вуста по ложечці вербового відвару, а сама тільки й молилася, аби все швидше припинилося. Здавалося, ще раз айкне, ну, два – і все…

Того року Василина Степанівна, як ніколи, йшла святити пасочку під ранок, а не стояла у церкві всю ніч. Бо боялася пропустити ту останню хвилину, в яку, вірила, так буде потрібна Єві. І коли кошичок уже був освячений, не бігла – летіла додому.

Прочинивши двері, почула, що хтось вдома розмовляє. Прислухалася, а це Іван говорить з… Євою. Кошик мало не випав з її рук: дочка прийшла до тями!

За кілька тижнів дівчина піднялася з ліжка, а за пів року поїхала на обстеження. Лікар, який відправляв її додому, очам своїм не повірив!

– Хто вас вилікував? – запитав у Євиної матері.

– Господь…

За матеріалами

Дата публікації: 27.05.2020 img Поділитися