Закохані сиділи на лавочці у міському сквері, розмовляли про майбутнє. Мріяли, як вони одружаться, народять двійко дітей, побудують гарний будинок і будуть завжди разом, поки смерть не розлучить їх. Він ніжно обіймав її за плечі, говорив ласкаві слова, а вона не вірила у своє щастя. Усе ще сумнівалася у його щирості, відчувала нотки фальші у його словах. Але чому? Вона і сама цього не розуміла.
Це було кохання!
З Дмитром познайомилася на дискотеці у сільському клубі. Він їй сподобався відразу: високий, широкоплечий, карі очі наче два вогники пронизували її наскрізь. А чарівна усмішка зовсім полонила дівчину. Ось уже півроку, як вони зустрічаються. Діма працював майстром в тоді ще ПТУ, сам із села з сусіднього району. Проживав у гуртожитку: і робота під боком, і дівчина місцева. Хлопець він показний, дівчатам подобався, жартував; є з чого вибрати, аби тільки хотів.
Того вечора на дискотеці йому втрапила в очі місцева красуня: струнка, довге темно-русе волосся, наче водоспад, спадало аж за пояс, брови, як вигнуті шнурочки, прикрашали чоло, такі ж чорні вії та два вогники карих очей на світлому обличчі. Нічого ще додати – просто красуня. Дмитру подобалася Марина, він лише у вихідні їздив додому до батьків. Ті два дні, в які не бачилися, тягнулися довго для закоханих.
А які були радісні зустрічі! Наче вони рік не бачилися! Сьогодні у Марини свято – день народження. Діма з великим букетом червоних троянд та з подарунком прийшов привітати кохану. За столом зібралися рідні і друзі, усім було весело, лунала запальна музика. Вийшли на вулицю танцювати.
“Маринко, донечко! Там телефон Діми розривається від дзвінків, поклич його чи сама віднеси телефон. – Гаразд, покличу. – Кохана, відключи його геть, батьки знають, що я на іменинах, вони не будуть дзвонити. А інші, кому я потрібен, і завтра зателефонують. – Але ж це якийсь невідомий номер. Може, відповіси? – Невідомий? Ну тим паче передзвонять,” – Діма поцілував Марину в щічку і потягнув її танцювати. “Та почекай, віднесу телефон у дім, а то ще випаде, розтопчемо,” – зі сміхом випручувалася з рук коханого Марина. “Відключи телефон і поклади в мій піджак,” – попросив Діма.
Замість імені – чотири зірочки
Вечірні зорі миготіли вогниками, підморгували садам, лісам. Навколо було усе красиве, чарівне, що не хотілося й спати в цю пізню годину. На подвір’ї молодь витанцьовувала, не знаючи утоми. Марина зайшла в дім, в її руках знову зазвучала мелодія телефона.
Дзвонив той самий невідомий номер, замість імені лише чотири зірочки. Марину трохи бентежило незрозуміле ім’я, цікавість взяла верх. Вона підняла слухавку, хоча розуміла, що чинить неправильно. В телефоні почула приємний жіночий голос. “Ти де пропав? Чому так довго не відповідав? Я заходила до твоїх, вони сказали, що у тебе якісь нагальні справи на роботі. Які справи? Але ти вчора про це не говорив! Ти чого мовчиш? – Вибачте, а куди ви дзвоните?” – несподівано запитала Марина.
“Я? – у трубці зависла недовга пауза. – Я дзвоню своєму нареченому Дмитрові. А мені дуже цікаво, хто ви! – Мені теж дуже цікаво, хто ви. І наречена Діми – це я!” На обох кінцях зависло мовчання. Жодна не знала, з чого почати таке “цікаве” знайомство.
Першою мовчанку порушила незнайомка. “Я розумію, що це безглуздо, але хотіла б з тобою зустрітися. Ні, ти не подумай, що я буду з тобою з’ясовувати стосунки. Здогадувалася, що наш, так би мовити, наречений, скаче за двома зайцями, але думала, що у нас з ним усе-таки серйозно. А те, що там в іншому селі когось має, то це несерйозно напевне. До речі, мене звати Катя. А тебе? – Марина. Дуже приємно познайомитися, поки заочно. До речі, Катю, а ти знаєш, як ти підписана у «нашого нареченого»? Просто чотири зірочки. – Дуже цікаво. А тебе по батькові не Анатоліївна часом? – Так, Марина Анатоліївна. А що, я так записана? – Ще б пак! Марина Анатоліївна, завуч.”
Зворушлива історія справжнього кохання, яка знайде відгук у кожному серці
Як сестри-близнята
Дівчата, мов змовившись, в одну мить розсміялися. Вони не відчули образи одна до одної, жодних звинувачень, ревнощів. Розуміли одна одну, як давні знайомі. Обмінялися телефонами і домовилися нічого не розповідати про знайомство «жениху», а просто зустрітися. У привокзальному кафе Марина відразу впізнала Катю, яка мала таке ж темно-русе волосся, тільки трішки коротше, такі ж карі очі-вуглинки, лице тільки трохи кругліше. Можна було сказати, що дівчата – сестри-близнята.
Довго розмовляли, їм здавалося, що знайомі усе життя. Про «нареченого» уже навіть не хотіли згадувати, оголосили йому «війну». Дівчата розірвали з Дімою стосунки, нічого не пояснюючи.
За рік, незважаючи на прохолоду осені, гості витанцьовували на весіллі, співали пісень, веселилися. “Маринко! Яка ж ти гарна! І сукня, наче казкова. Добре, що у нас з тобою розміри одинакові, твоє плаття мені через місяць пригодиться,” – не вгавала старша дружка. “Дякую, що погодилася бути старшою, хоч у тебе весілля на носі! – І як я могла відмовити, якщо мій Сашко і старший боярин твого Олексія – одне лице!” Подруги одночасно засміялися, як у той день, коли познайомилися. А про «екс-нареченого» згадують як про анекдот. Діма за двома зайцями погнався і досі жодного не спіймав!
Людмила КОРНІЙЧУК,
с. Соснове, Березнівський р-н.
Рівненська обл.
