Одного разу перед початком уроків я купила в магазині два яблука. Вони були майже однакові за кольором і розміром. На початку класної години я запитала в дітей: “Чим відрізняються ці яблука?” Вони лише знизали плечима, адже суттєвої відмінності між ними не було.
Тоді я взяла одне яблуко і, звертаючись до нього, сказала: “Ти таке погане, огидне яблуко!” – і кинула його на підлогу. Учні подивилися на мене як на божевільну.
Я підняла яблуко і запропонувала одному з учнів: “Знайди в цьому яблуці щось погане, скажи про це і теж кинь його на підлогу”. Учень слухняно виконав прохання. Я запропонувала зробити те саме іншим дітям.
Учні легко знаходили в яблуці якісь недоліки: “Мені не подобається твій хвостик! У тебе противна шкірка!” – казали вони й щоразу кидали яблуко на підлогу.
Коли фрукт повернувся до мене, я ще раз запитала, чи бачать діти якусь відмінність між цим яблуком і тим, що весь цей час лежало на столі. Вони знову не знали, що відповісти, адже попри те, що ми добряче “познущалися” над яблуком, значних зовнішніх ушкоджень у нього не було.
Тоді я розрізала обидва яблука. Те, що лежало на столі, всередині було білим, а друге – коричневим, вкритим “синцями” від ударів об підлогу.
Я сказала: “Діти, але це ж ми його таким зробили! Це наша провина!”
У класі запала мертва тиша. Я продовжила: “Те саме відбувається і з людьми, яких ми ображаємо чи обзиваємо. Зовні не бачимо, як це на них позначається, але ми завдаємо їм величезну кількість внутрішніх ран!”
Зберегти в PDF
Поділитися
