У квітні минуло 20 років відтоді, як ми з Ярославом одружилися. Мабуть, тільки спочатку ми були по-справжньому щасливими.

Чоловік працював на флоті (не смійтеся, згадуючи відомий анекдот про те, що жінка щаслива, коли чоловік від неї якнайдалі). Ні, я не стрибала у гречку, хоча доводилося чоловіка чекати з плавання по півроку, а то й більше. У нас народилися чудові донечки-близнятка, і я жила ними, а ще – очікуванням. Це були приємні миті. Я тільки тепер це зрозуміла.

Протягом того часу, що чоловік працював, ми непогано влаштували побут. Купили квартиру, машину, побудували (переважно цим займалася я) шикарну дачу. Все ніби й непогано. Але настали інші часи. Чоловікові довелося з роботи звільнитися, хоча тримався він до останнього. Треба було починати життя спочатку. Але як?

Ярослав почав шукати роботу, та безуспішно. Переконана, що причина – у його характері. Він, який усе життя віддавав накази, мусив тепер коритися? Оце вже ніколи. Так і літав, як осінній листочок, – з однієї роботи на іншу.

Мені було незручно не тільки перед знайомими, але й перед собою за те, що я заробляю більше. Тож до процесу пошуку роботи долучилася і я. Знайшла-таки. Хоча задля цього довелося лягти у ліжко з начальником відділення (чесно кажучи, це трохи урізноманітнило моє сіре життя). Потім совість мучила, але чоловік роботу отримав.

І з цього моменту почалося пекло. Питання „Навіщо я живу?” почало переслідувати мене з маніакальною наполегливістю. Жінки, чоловіки яких безпросвітно п’ють, зрозуміють мене. Отож почалися круті пиятики, затяжні (на два – три дні) гулянки. Ми не розмовляли тижнями, навіть рекорд встановили – два місяці і вісім днів!

Почалися сварки з простяганням рук та іншою „атрибутикою”. А зарплати додому приносив – мізер. Я почала помічати, що він пахне дорогими жіночими парфумами. Неважко здогадатися, що в нього з’явилася коханка. От і відплатив мені тією ж монетою.

А якось на тій роботі, яку я для нього так ретельно вибирала, Ярослав влетів на велику суму грошей, власне, на нього повісили і тих вовків, яких він не вбивав. У результаті ми залишилися без дачі, машини і в крихітній двокімнатній „хрущовці”. О, тоді чоловік сягнув апогею в алкогольній справі. Якось спершу я потрапила в лікарню з запаленням легенів, а потім й одна з доньок. Він про це навіть не знав – пив по-чорному.

Мені довелося працювати на трьох роботах (прибирання і ще раз прибирання). Дуже хотілося, щоб старша Яна не полишала улюбленої справи – бальних танців, якими займалася з дитинства. Чого тільки коштувало пошиття костюмів! Але й Аня (ми так зумисне їх назвали, щоб ім’я однієї зліва направо читалося так, як ім’я другої справа наліво) потребувала грошей – вона мріяла стати дизайнером, а на спеціальні курси також потрібні були кошти.

Я відчувала, що втрачаю фізичне й моральне здоров’я. Погіршилася пам’ять. Вранці, прокидаючись у холодному поту, я довго не могла пригадати, на яку ж роботу маю бігти!

Урешті-решт чоловіка я виставила. Добре хоч, що йому було куди йти. Він тероризував мене телефонними дзвінками, які я незрозуміло як навчилася „впізнавати”, а потім він все-таки примудрився вичислити, коли я йтиму на роботу. О небо, який жалюгідний вигляд у нього був. Обірвані черевики, брудний зачовганий костюм. Чому чоловіки можуть так низько опускатися? Я відчула, як мене проймає жаль. Домовилися, що він підшиється. Підшився. Але роботу так і не знайшов.

А тут іще зі мною біда: потрапила в автокатастрофу (один раз вибралася в Одесу, щоб купити щось дівчаткам). Купа переломів, струс мозку, рани на обличчі, через що потрібно було робити ще й ряд пластичних операцій. Одне слово, знадобилися гроші. Через що і Аня, і Яна змушені були залишити улюблену справу. Яна кричала тоді до батька, що піде до якогось старшого чоловіка, який полюбляє молоденьких дівчаток, і віддасться йому за можливість танцювати.

Далі – ще веселіше. Через травми мені заборонили працювати. Але невдовзі, загнавши якнайдалі в куток душі розпач і біль, я таки подалася прибирати. Чоловік мій знайшов якусь роботу (сторожа, здається), але заробляв мало. Окрім того, його заробіток йшов на погашення боргів. Я тягнула того сімейного воза і знову вкотре запитувала себе: „Навіщо я живу?”.

Невдовзі чоловіка випхали і з тієї нікчемної роботи. Через пияцтво.

Повернувся. Підшився. Позичив у Сірка очі й сидить вдома знову. А я віддаю його борги і виховую наших доньок. Питання: навіщо чоловіки потрібні взагалі? Задля народження дітей? Ото хіба тільки процес запліднення залишився їхньою значною перевагою. Та й то для таких, як ми, бідаків, які не можуть дозволити собі штучного запліднення. Більше нічого.

Думаєте в мене однієї так? Та ні. Довкола повно жінок, які думають так само, як і я.

Вночі, коли моє вируюче пекло затихає, я стаю біля вікна і, дивлячись у темні небеса, запитую: „Чому? Чому? Чому?”. А у відповідь ніби чую: „Хіба не ти щоразу просила повернути його? Хіба твоє прохання не виконане?”.