Мені було років чотирнадцять. Я їхала у тролейбусі без квитка, коли зайшли контролери. Як чесна і правильна дівчинка, я розгубилася і готова була розплакатися від сорому за проїзд «зайцем». Аж раптом незнайомий юнак, помітивши мою паніку, ні слова не говорячи вклав мені в руки талон і вийшов.
Двері зачинилися. Я навіть не встигла сказати «дякую». Я просто пробила талон і ось уже понад п’ятнадцять років зберігаю його в шкільному блокноті як нагадування про той день, коли зовсім чужа людина показала мені цінність доброти краще за всю світову літературу, якою я тоді зачитувалася.
З того часу мені зустрічалося багато різних людей
Праведників, що не пропускають пости і б’ють поклони, але готові підштовхнути тебе в спину, якщо ти забарилася біля столу зі свічками.
Грішників, які зранку заливаються горілкою під під’їздом, але дбайливо підв’язують криві кволі кущики на подвір’ї шматком ганчірки, щоб ті краще росли, і віддають останній шматок хліба бездомному собаці.
Дуже розумних людей, що дорікають недалеким, але так зло і бридко, що хочеться їм нагадати: розум і отрута несумісні. Навіщо тоді розум, якщо ти опускаєшся до рівня дикої тварини.
Я зустрічала людей не дуже грамотних, які не закінчували інститутів, не виїжджали далі свого забутого богом села, але світилися безумовною добротою і мудрістю. Хотілося бухнутися їм у ноги, обійняти за коліна, покласти голову на їхній затертий землею, пронизаний запахом картоплі, часнику, сала фартух, і просити: навчіть… навчіть мене жити.
Навчіть залишатися людиною, коли навколо діється казна-що. Навчіть не озлоблятися, не шукати вигоди, не прораховувати наперед двадцять вісім варіантів розвитку подій, а любити та приймати. Не намагатися когось виправити, покращити, доповнити та вдосконалити, а радіти життю, тому, що є.
І бути вдячним за те, що є.
Авторка – Ольга Примаченко
Радимо також прочитати:
