Кілька днів тому їхала в метро. На Золотих Воротах когось притиснуло у дверях. Його довго просили “Відпустіть, будь ласка, двері”. Я подумала, що у того, кого притисло, слабка реакція, бо він дуже повільно реагував.
Через кілька станцій людей стало менше і я побачила чоловіка у військовій формі з дуже стомленим обличчям. Я сиділа біля поручня, всі місця були зайняті. Чоловік підійшов і обперся об поручень поруч зі мною на рюкзак. Він майже лежав на цьому поручні.
Сумнівів не було – людина їхала прямо з проклятої війни.., це було видно і по обличчю, і по тому, як він морщився, коли переминався з ноги на ногу. Щось дуже боліло..!
Я боязко доторкнулася до його плеча і запитала:
– Присядите?
– Ні.
Пару станцій я не знала, як заговорити. Сидячи, мені не було видно нашивки на рукаві. Перед виходом знайшла у своїй сумочці 200 грн. Коли піднялася, побачила на рукаві – “Кіборг”..! Запитала:
– Ви додому?
– Так.
– Важко було?
– Так.
Я не знала як продовжити розмову, але дуже хотілося обійняти, дякувати, плакати..!
Всі втупилися на нас і стали слухати!
Я, раптом, почала чистити його забруднену шапку зі словами: – “Ой, у Вас шапочка забруднилася”! Руки Він тримав у кишенях..
Я засунула Йому в кишеню купюру прямо в руку і сказала:
– Візьміть. Купіть дружині квіти.
Втома з його обличчя миттєво пішла і він голосно випалив:
– Не треба! У мене є гроші. Ви що! Не можна!
Я себе відчула нерозумно і винувато..!
Зате, нарешті, знайшлися слова:
– Це єдине, що я можу для Вас зробити!
Мій Герой виявився красномовнішим за мене. Він сказав прямо з серця:
– Без вас, ми – ніхто..!
До мене повертався розум і я, ридаючи по-дитячому, видавила з себе:
– Це ми без Вас ніхто!
Я не змогла стримати ридань і тупо пішла до протилежних дверей, обливаючись сльозами. А Він у слід мені промовив:
– Спасибі Вам. Я куплю дружині квіти.
Я ридала потім ще години дві… У сльозах виходили невимовні слова… Як багато я хотіла сказати… І не сказала..!
Сподіваюся тільки на те, що цей Чоловік почув своїм серцем!
Кому не лінь, поділіться цією історією, будь ласка!
Може Цей “Кіборг” прочитає, що Я хотіла Йому сказати багато-багато разів “СПАСИБІ”! Що вони у нас найкращі! Що ми їх дуже любимо і щовечора молимося за НИХ! Що ми обіймаємо їх!
Я дуже хочу, що б Вони всі повернулися живими переможцями і виховали своїх дітей такими ж правдивими і справжніми, як Вони.
Почуй мене, “Кіборг”, з метро..!
Ти йдеш захищати мене від орди, а я не змогла навіть обійняти тебе! Але, я дуже хотіла!
Повертайтеся живими, будь ласка! 
Авторка – Anna Blashchuk
- «Мій син – Калина – азовець Святослав Паламар». Історія матері
- Моя мрія – поїхати у Крим після Перемоги
