У мене є донька. Їй тринадцять. І якщо раніше це була мамина обіймашка, яка бігла до мене з криком: “Мааамочкааа!”, то зараз це пустельник. Печерна людина. Існування якої можна визначити лише за закритими дверима, дивними звуками з TikTok і тарілками, які зникають у її кімнаті назавжди.
Її кімната — це окрема держава
Туди треба заходити дуже обережно. Не робити різких рухів. Не дивитися в очі. І бажано мати дипломатичний статус.
Бо будь-яке неправильне слово може порушити тонкий феншуй із одягу, чашок і зарядок, що лежать на підлозі.
Я прокидаюся зранку й іду на кухню готувати сніданок. Відкриваю холодильник. І бачу коробку з еклерами. Оооо. Думаю: “візьму собі один в обід. Сяду. Поп’ю каву. Насолоджуся життям”. Наївна.
Потім іду будити свою печерну людину. Відчиняю двері. Темрява. Ковдра. Одне око з-під волосся. Енергетика така, ніби я заважаю їй зимувати.
Кажу:
— Сонечко, сніданок будеш?
І отримую традиційну ранкову порцію негативу:
— Нєєєє. Я не хочу. Закрий двері.
І от цікаво… Де вони беруть цей тон у 13 років?
Наче я не мама, а колектор, який прийшов забирати холодильник.
Повертаюся на кухню. Готую сніданок собі. Ще одну тарілку ставлю їй під двері.
Через деякий час тарілка зникає. Як човен у Бермудському трикутнику. І все. Більше я її не бачила.
Так у нашому домі вже зникли: всі чайні ложки, три стакани, мільярд чашок і, здається, одна маленька каструля.
Я вже починаю думати, що вона відкрила десь підпільний посудний секонд-хенд.
Поснідала. Йду у ванну
І тут треба пояснити. Наша ванна кімната — це не ванна. Це філіал “Аврори”, “Єви” і ще десяти магазинів одночасно. Там є ВСЕ.
Маски. Скраби. Баночки. Тюбики. Щось рожеве. Щось блискуче. Щось незрозуміле, але “це для шкіри”. Іноді мені здається, що я не мама. Я головний інвестор “Аврори”.
І тільки я заходжу у ванну. Закриваю двері. Роздягаюся. Як чую оце несподівано ніжне:
— МААА-МА…
І ви вже знаєте. Так. Мені треба виходити. Бо, виявляється, я не перша в черзі. Вона заходить у ванну кімнату. І сидить там… 50 хвилин. П’ЯТДЕСЯТ. ХВИЛИН.
Там води тече стільки, ніби дитина не миється, а намагається змити з себе всі проблеми цього світу.
Я за цей час: постаріла, подумала про життя, пошкодувала про всі свої рішення і майже прийняла чернецтво.
Нарешті моя черга. Йду сушити волосся. І починаю шукати фен. По всій квартирі. Кажу:
— Ти брала фен?
І чую абсолютно щире:
— Ні.
Знаєте, оцей погляд невинного янголятка, яке взагалі не розуміє, про що мова.
Фен я знайшла через пів дня. У її кімнаті. Під светром. ЧОМУ ПІД СВЕТРОМ? НІХТО НІКОЛИ НЕ ДІЗНАЄТЬСЯ.
Потім іду гуляти з собаками. І тут стається диво.
Вона каже:
— Я з тобою.
Я вже мало не плачу від щастя. Ми йдемо разом рівно десять хвилин. А потім починається:
— А коли ми вже додому?
— А ще довго?
— Я втомилась.
— А чого собаки так довго ходять?
І оце “я з тобою” закінчується швидше, ніж мій аванс.
Потім протягом дня — п’ятдесят змін настрою
То вона:
— Мааам, ти найкраща 
То через секунду:
— ТАК ВСЬО КОРОЧЄ.
І от це “так всьо карочє” завжди звучить так, ніби мене щойно вигнали з ток-шоу через скандал.
А ще ці різкі переходи. Секунду тому: миле кошеня. Ще через секунду вона говорить так, ніби не слова вимовляє… а буквально виригує їх із внутрішньою ненавистю до людства.
І окрема історія — гроші
Спочатку йдуть натяки. Тонкі.
— Мам… А в мене штани старі…
— Мам… А всі вже купили…
А коли я не даю гроші — вмикається важка артилерія. Вона дзвонить: своєму тату, бабусям, дідусям. І таким голосом людини, яка третій день без їжі в тайзі, каже:
— Я хочу їсти…
І все. Через 15 хвилин у неї вже є гроші. І ось вона йде “поїсти”. А повертається: з новими штанами, браслетиками, свічкою, маскою для обличчя і, звичайно ж, пакетом із “Аврори”.
Альо! Я теж так хочу жити.
І поки вона десь гуляє магазинами, я думаю: ну хоч еклер з’їм. Відкриваю холодильник. А там… порожня коробка.
Тобто вночі пустельник виходив на полювання. З’їв усі еклери. І коробку поклав назад у холодильник. Щоб добити мене морально.
І стою я посеред кухні… без еклера. Без фену. Без чайних ложок. І думаю: це точно моя дитина… чи мені просто підкинули дуже красивого гобліна?
Авторка – Ірина Подлужна
Радимо також прочитати: Якщо у вас підростає підліток і вам складно порозумітися…
