Але у нас немає часу. Коли сидіти на дивані або м’ячики кидати? Часу зовсім немає, стільки справ і турбот …
А з чужими, по суті, людьми ми ведемо довгі розмови; неввічливо обірвати співрозмовника і покласти трубку. Або не відповісти на чергове повідомлення. І неввічливо піти з нудного заходу, куди нас запросили. Або показати на годинник приятельці, що трохи засиділася в гостях … Це якось не прийнято. І величезна кількість часу йде на таке спілкування. Для своїх його не залишається. І своїм так просто сказати: «У мене немає часу! Відчепіться, будь-ласка! Відчепіться!».
Дитина виросте, і грати буде ні з ким. Чоловік звикне обходитися без вас. І у нього теж не буде часу посидіти на дивані. Бабусі вже немає. І собаки немає. Тільки старий м’ячик лежить під ґанком на дачі. Він так і буде там лежати, він закотився туди, коли собачка ще була. А часу для неї – не було.
Ми так щедро марнуємо час на чужих людей. Свої ж нікуди не дінуться, чи не так? Ми потім приділимо їм час. Так ми думаємо.
Але потім наш час просто скінчиться. Він швидко біжить і швидко закінчується. Ось про це нам треба пам’ятати, поки час ще є …
Анна Кіріянова
