Вже сім років на початку літа тебе починали боліти зуби. Ти витягав з-під ліжка потріскану прабабусину скриню і шукав серед купи старих фотокарток та напівзітлілого одягу торбинку з чудодійними травами. Ти витягав на світ Божий порох чебрецю і м’яти, чистотілу і крокусу, листя подорожника і ще безлічі інших перетертих суцвіть і стебел. Та вся мішанина була настільки сухою, що вилася по кімнаті, немов повітря, проникаючи в найглухіші закапелки.
Ти глибоко вдихав у себе цю рослинну амброзію і пчихав так, що аж починало курвити, проте знав, що ці трави ще пам’ятають руки тих людей, які дали тобі найкращі гени.
Коли останнє проміння сонця чіплялося за листя груші, ти, брате, з трепетом виносив пожовклу торбу на ганок і, струшуючи з ослона листя, забивав своїм зіллям файку. Зло тішився, уявляючи, як з першими клубами густого диму у страшних корчах почне битися нервова павутина твоїх зубів. І ти вдихав, запускав у свої капіляри спопеліле тіло рослинного спрута.
Сонце котилося чимдалі донизу, у твоїх легенях цілющим дзвоном бовталися звіробій і кропива, кора дуба і його листя.
З сусідської мансарди виглядала неголена пика, вулицею біг мокрий собака, а по шибці тихенько стукала твоя молодша сестричка. Ти ворушив пальцями теплий порох трав, презирливо спльовував на підлогу і, думаючи про неперервність поколінь, дякував небіжці прабабусі. Біль минав.
А коли приходила Дідова Субота і люди з серпами та сапками поспішали на захований у густій траві цвинтар, ти збирав квіти і трави, сушив корінці і йшов до проваленої у землю могилки. Йшов сам уночі, орієнтуючись по запалених на гробах свічках, як по звіздах, з тим самим жовтим мішечком за плечима і з домашнім мідним жертовником та кадилом у руках.
Могила прабабці була ніби чорною діркою всередині концентричних вогняних кіл. Сьогодні вночі вона стане надновою…
У голову вдарив дух ладану з кадила, а сушені трави допомагали горіти серцеві чорної курки…
Отямивлювався ти в корчах сільської річки, лежачи скручений, як змій Кундаліні, і кусаючи себе за коліно. Сонце – в зеніті. Ти розминав закоцюрбле тіло і неквапом брів додому. Коли ти зайшов у сіни цього разу – лише широко посміхнувся. Скриня щезла.
Біль не повернеться вже ніколи. А люди потім ще довго пліткуватимуть селом про те, чому цвинтар кожен рік на Дідову Суботу заростає трояндами, а в ріці, що тече біля нього, знову з’явилася риба і почали голосно сміятися русалки.
