Щороку з 1 грудня та по середину січня Надія ненавиділа свою роботу. Весь рік любила, а от у цей час ненавиділа. Річ у тому, що Надія працювала продавцем в овочевому кіоску і з початку грудня і по середину січня була “пора мандаринів”.

Мандарини це ніби “у мене все добре”

Ні, до самого фрукта дівчина зауважень не мала, були питання до мотивації купівлі. Ось приходить людина і купує картоплю, моркву чи яблука — одразу зрозуміло, що людина хоче їсти.

А якщо мандарини купує – це про щастя. Величезний пакет мандаринів – це про велику родину, про дітей, про шкірки під диваном. А кілограм мандаринів – це про шампанське та два фужери. Самотні люди не купують мандарини. Безглуздо самому собі купувати мандарини.

Мандарини це ніби “у мене все добре”. І люди купують і купують, купують і купують, а отже, у них все добре. У всіх все добре, окрім мене — розповідала Надія дівчині з сусіднього кіоску під час перекуру.

— У нас те саме з оселедцем. За оселедцем відразу видно, є сім’я у чоловіка чи ні. Наприклад, самотній чоловік, він який оселедець бере? У пресервах, бо, ось ще, бочкову чистити. А сімейний чоловік: “Дайте мені три, будь ласка, і жирніші”. І одразу зрозуміло, що там дружина та двоє дітей. Добре хоч на побачення оселедець не купують, — сумно говорила дівчина з рибного магазину.

Чуже мандаринове щастя

Розмови про мандарини та оселедець були постійною темою дівчат на перекурі.
Покуривши, Надя поверталася у свій кіоск і продовжувала продавати мандарини. Цього дня все було так само.

— Дайте три кілограми мандарин…

— Ой, і мандаринів кіло-два зважте…

— А мандарини у вас Турецькі? Не обманюєте? Так, давайте мені ящик…

Суцільне мандаринове щастя.

Надії мандарини купувати не було кому. Самій собі безглуздо, а кіт мандарини не їсть. Від нудьги дівчина підраховувала кількість самотніх неомандаринених людей. Виходило: три особи за день плюс вона сама.

Омандаринених Надія не рахувала, щоб остаточно не засмутитися.

Ще два роки тому Надія сама купувала мандарини. Купувала їх собі та чоловікові, але потім чоловік пішов з її життя і мандарини стало нікому купувати. За чоловіком Надія не сумувала, так собі був чоловік, а ось за купівлею мандаринів скучала дуже.

О восьмій годині дівчина зачинила кіоск і сіла рахувати продане. Через вікно вона бачила, як на вулиці пластівцями падає сніг.

— Просто Новий рік, а не початок грудня, — подумала дівчина.

У кіоск хтось постукав. Надія відкрила і побачила бабусю.

— Доню, продай мандаринів. Я спішила-спішила, спішила-спішила… Кілограмів два мені, я більше не донесу, — протараторила старенька.

Надія почала набирати мандарини в пакет і сказала:

— Щастить вам! Мабуть, у вас велика сім’я, раз стільки берете. А що, крім вас зайняті всі були, що ви самі по мандарини в таку погоду?

— Ой, дитинко… Яка велика родина? Я та Кішка моя. Ось і вся наша родина. Чоловіка три роки як поховала, а дітей не нажили, — сказала старенька.

— А навіщо тоді вам мандарини? Ще й два кілограми? — спитала Надя.

— А тому що мандарини — це про щастя. А я позбавляти себе щастя не збираюся! Ось сяду на диван біля телевізора, з’їм мандаринку — і стане мені добре. Дітей сусідських пригощу — і стане їм добре-добре, та й мені теж. Листоноші парочку дам. Люди від мандаринів усміхаються, добрішають. А якщо поряд з тобою добрі усміхнені люди — це вже щастя, — сказала старенька і, віддавши Надії гроші, простягла дівчині два мандарини.

— Ну що ви! Не треба, – запротестувала Надія.

— Бери-бери. Повір бабі, пара мандаринок ще нікому гірше не зробила, якщо, звичайно, алергії немає. Сама з’їж і когось пригостиш, — сказала старенька.

— Але нема кого мені пригощати. Самотня я, — пробурчала дівчина.

— Ой, знайдеться хтось, а тут і мандаринка знадобиться. І взагалі-то в тебе є ти, а значить, все не так вже й погано, — пробурмотіла бабуся.

Бабуся пішла і Надія, дорахувавши товар, зазбиралася додому.

Я – Ігор. Не маніяк…

Дві мандаринки, подаровані старенькою, самотньо лежали на прилавку. В останній момент Надія засунула їх у сумку. Надворі валив сніг.

Швидко добігши до будинку, і кілька разів мало не впавши, дівчина зайшла у під’їзд.
Підійшовши до ліфта, вона побачила хлопця і позадкувала. Хтозна, може, маніяк який…

Приїхав ліфт. Хлопець зайшов у ліфт і, посміхнувшись, сказав:

— Дівчино, заходьте. Не бійтеся. Я – Ігор. Я навпроти вас живу. Я внук Клавдії Степанівни. Бабуся померла, і тепер я тут живу. Ми з вами на зборах мешканців бачилися.

Надія згадала, що справді минулого тижня бачила хлопця на зборах ОСББ. Хлопець тоді був з дівчиною вагітною.

Надія зайшла в ліфт. Двері зачинилися, ліфт проїхав кілька секунд і зупинився.

— Ну й щастить, сил геть нема! Схоже, ми застрягли, — сказала Надія.

— Краще би пішки пішов. Втомився як собака. Сестру на вокзал проводжав. Ну, ви її бачили. Вона вагітна. Приїжджала бабусю ховати. Треба викликати диспетчера, — хлопець почав натискати кнопку.

— Слухаю вас! — озвалася кнопка жіночим голосом.

— Жіночко, ми тут. Ми застрягли у ліфті. Миру, 15, другий під’їзд! – закричала Надія.

— Так, Миру, 15, другий під’їзд! – закричав хлопець.

— Перестаньте кричати. Усі бригади зайняті. Як звільняться, то одразу до вас, — озвалася трубка.

— А коли? Коли вони звільняться? — закричали обоє.

— Раніше ніж через дві години не чекайте, — озвалася кнопка і відключилася.

— Ну ось. А в мене кіт не годований, – сказала Надія.

— А в мене і кота немає, — сказав хлопець.

А шампанського хочете?

Хвилин п’ять мовчки стояли в ліфті.

— Дівчино, а хочете шампанського? Ви не подумайте нічого поганого. Сестра засунула перед поїздом. Я їй говорю: навіщо мені одному шампанське? Мені його і пити нема з ким. А вона мені: нічого! Було б шампанське, а з ким випити сам знайдеш!

Хлопець дістав із пакета пляшку шампанського.

– Ой, хочу! А знаєте, у мене мандарини є. Дві штуки. Мені їх теж, як і вам шампанське, засунули, — засміялася Надя.

— Дивіться, як нам вчасно все це дали, — засміявся хлопець.

Бригада ремонтників приїхала швидко. Навіть надто швидко. Була випита лише половина пляшки та з’їдено лише одну мандаринку. Їх звільнили.

Надія та Ігор стояли нерішуче навпроти ліфта. У руках у Надії був мандарин, а в Ігоря — недопите шампанське.

— Добраніч, Ігоре, — сказала дівчина.

— Надіє, не залишайте мене віч-на-віч із цим шампанським. Ну і з мандаринкою однією це теж якось не чесно, — посміхаючись, сказав Ігор.

— Тоді ходімо до мене, бо в мене кіт не годований. До речі, Ігоре, а ви любите оселедець? З бочки такий, жирненький і з ікрою? Якщо любите, то завтра можу купити. Дві це, звичайно, забагато, але один буде якраз, — сказала дівчина і зніяковіла.

— Звичайно люблю. Я як розлучився, тільки почищений беру, у пресервах, для себе чистити ліньки…

Авторка – Ксенія Полежаєва