“Не складно, як на мене, зварить яєшню. Поспать цілу ніч і щоб ніхто тебе не кусав за цицьку кожні дві години – теж не складно. В кіно там сходить (якщо це не російський кінематограф). Навіть зварить тарілку супу і щоб ніхто не вилив її тобі на голову посеред твоєї кухні, крича при цьому як самурай, що робе сєпуку – теж не складно.

А от 9 місяців зростати в собі нове життя – що тіко звучить романтично, а насправді ти – наче Сігурні Вівер, в яку вселився чужой …. тільки виглядиш похуже… з цим згоден навіть твій імунітет , тому ти спершу цілий день блюєш і носиш з собою паперового пакетика на всі зустрічі. Це три іб@чих місяця щастя. Другі три місяця щастя політ наче нормальний, за виключенням дикої печії, і що на тобі не застібаються штани, і ти починаєш вдягатися у магазинах для вагітних, які создала хвора, ница і явно сліпа людина, яка ненавидить жінок. Останні три місяці ти ходиш, як одноногий капітан піратів, бо дитина передавила тобі артерію і твою ногу зводить, наче тобі за 70, спиш по 15 хв вночі і набуваєш «спокусливих» форм Венери з палеоліту (гортай галерею).

Пить – не можна, палить – не можна, навіть ромашки попить, бл@ть не можна – знімай стрес магнієм і не ний.

Потім ти народжуєш дитину в пекельних муках (і не кажіть, бл@ що це не боляче – протиснути щось розміром з кавун в отвір розміром з лимон). Ну або тобі роблять КС, потроша наче рибину, і ти заново вчишся спочатку лежати, потім ходити і, вибачте, пісяти. І не дай Боже тобі кашлянуть!!!Косміческій процес, да. Безжальний, як сам космос)

Потім ти охірєваєш весь перший місяць.

Потім потихеньку звикаєш, але кожного місяця-два жизнь прєподносе всьо новиє сюрпрізи.

Потім тебе всі х@ярять, шо ти не йдеш на работу, а як ти йдеш на работу і віддаєш дитину в садок до 18-19, то ти плохая, плохая мать. Бінго!

Як, ви щойно народили, замість вагіни у вас – палаюча перелатана вогняна діра, а замість грудей – балони, як в Сердючки з стертими до крові цятками болю? Ви ніц не знаєте, що робить з дитиною, а на вас вже тиснуть: дай йому соску, не давай, немає не молочних, що ти вже з’їла, що ти за мать…

Радуйтесь!!!! Адже суспільство наказало, треба радуватися! Кожного дня свого життя, навіть коли в дитини коліки і вона верещить так, що трусяться шибки і хрестяться бабці на вулиці, ви маєте, таку його мать, радуваться і не жалітися. Адже ви не в полі рожали, як баба коментатора Х, і «нічого, якось виростила» (про якість «вирощення» зазвичай не йдеться).

Любі мої дівчата! Згадайте мій магічний жест з одного із минулих постів (для тих, хто пропустив – ось він – ). Кожна з вас – герой. Кожна має свою історію пологів, вагітності, материнства. Кожна з вас – найкраща мати для своєї дитини.

Давайте не знецінювати найпрекрасніше і найнеймовірніше чудо цього світу – подарунок життя і беззаперечну, найчистішу любов, любов, з якої пишуть ікони… Давайте не знецінювати материнські клопоти і сльози. Бо червоне – то любов, а чорне – це журба, як співають у пісні.

І обидва ці почуття мають право бути пережитими і почутими у пісні нашого життя.

Обіймаю всіх вас міцно, мої скромні і непомітні супергерої.“

Автор – Юлія Шило